Плакати хочеться від болі,
Що ляпнув якось язиком.
Ось так ідеш собі поволі,
Скований за спиной замком.
Слів сказаних не повернути,
Вони полетіли вже давно.
Хочеться її до себе пригорнути,
Щоб відчути серця її тепло.
Як боляче буває знати,
Усвідомлювати, і не могти.
І серце ховається у п’яти,
Від цього страху та журби.
Слова, бувають вилітають,
Як птахи з рідного гнізда.
Назад, вони не повертають.
Тому що вже не та пора.
Та ж як можна повернути?
Той час, що втрачений уже.
То біль, лиш можна той відчути,
Що в серці прописався вже.
А час, невпинно так минає.
Летить, та мчить невпинно він.
Душа та серце так страдає,
Що й не чути церковний дзвін.
Чому неможливо повернути?
Той час, коли сказані слова.
Як важко вчасно все збагнути.
Щоб на душу не лилася гіркота.
Гіркота, зі слів, що сказані давно.
Зі слів, що ляпнув не подумав.
Зі слів, від яких не врятує і перо.
Зі слів, що навіть не придумав.
Видно так буває вже на цьому світі,
Що без болі та страждання нікуди.
Хоч бери та напиши ти в заповіті,
Ось ці, сумні, не радісні рядки.
Щоб знали діти на майбутнє.
Як сказанеє слово ранить.
Яке те слово стало незабутнє,
І як серце без ножа воно кроїть.
Ви ж запам’ятайте мій гіркий урок,
Що біль приносять сказані слова.
Мені ж лишається відбути строк,
Коли прийде мого прощення пора.
Слова: «Прости й пробач мене!» лунають.
Із вуст майже вже німих моїх.
До поки серцем не відчують,
Всю щирість розкаяння у них.
Прошу Вас ще раз, мої друзі.
Не кидайтесь ви словами так.
Щоб жили Ви вже не в напрузі.
І бачили лиш щастя знак.