Иду сквозь ночь. Иду навстречу доле.
Вверху луны круглится курага.
Идут деревья рядом. В звёздном поле
Послушны ветру - тучные стога -
Идут за мною. Я не спотыкаюсь.
А люди, люди! Где-то здесь, в ночи.
И всё, чего я мысленно касаюсь,
Терпением, горча, мироточит.
***
Есть, говорят, гора, где птицы стали немы.
О, горе той горе, и горе тем лесам!
О, горе обмелевшей миле неба -
Охотники земли её скормили псам,
Убив однажды там певунью-невеличку.
Ей домом были горы те, леса.
Как поутру надрывно рдела дичка!
И грудой горя стыли голоса.
___________________________________
Ліна Костенко
Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.
Ітиму, доки вистачить снаги.
Ідуть мої супутники - тополі.
Лежать мої сучасники - сніги.
А темрява! Іду, не спотикаюсь.
А люди, люди! Десь вони та є.
І все таки, до чого я торкаюсь,
воно ж таки хоч троха відтає.
***
Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.
О горе тій горі, і горе тим лісам!
Десь, кажуть, там колись проходили мисливці
і пташку принести казали своїм псам.
І кажуть, що один убив таку співучу,
що заніміли всі, і змовкли ті ліси.
І, кажуть, лиш павук снує там сіть павучу.
О горе, о гора, віддай їм голоси!