Через годину повернулася додому. Промокла. Тривожний настрій. Їй наснився дощ. А тепер. Знову. Так несподівано. Що б це означало?
Знервована, вона набрала знайомий номер з мобільного телефону. Абонент не відповідав. Абонент – той, хто мав отримати лист. Вона здогадувалася, чому все так, до чого тут її сни, дощ та меланхолія. Нині у чиємусь топі потрібних людей вона здає позиції. Раніше це так хвилювало. Здається, вже давно час звикнути, що люди – не найкращий засіб порятунку від самотності. Проте на початку нічогенько. Навіть ейфорія буває. Думки про те, що у цьому немає нічого страшного, лише дратують. «Це занадто важлива людина! Занадто!» - ось що виринає у її свідомості. Намагання заспокоїтися. Певно, зараз це хвилює її не менше, ніж торік, 10 років або декілька неділь тому. Поки що єдиний вихід із ситуації – чекати.
Чекання – це нескінченність. Я розповім вам про нескінченність. Нескінченність – це день, який закінчується байдужим 0:00 на годиннику. Нескінченність – спогад про минуле, якого ніколи не було. Нескінченність – думки про майбутнє опівночі, якими просто захлинаєшся, які не дають спокою, про майбутнє, якого не буде. Нескінченність – твоє «зараз», яке скоріше нагадує ступор у багатолюдному місці, де затамовується подих і відчуваються болючі виразки трохи далі ключиць. Це не тіло, ви розумієте. Нескінченність – змінений світогляд. Зміна постійна, не укомплектована за твоїми побажаннями. Нескінченність – очі, які дивилися на тебе з любов’ю, потім – з відчаєм, потім – з провиною; очі, які зрадили. До чого це все я: просто нескінченність – це те, що ми карбуємо у закутках пам’яті, те, що ніколи не покине наші голови, те, про що майже ніхто, крім нас самих, не знає, те, що гризе нас самотніми вечорами, те, про що думаємо, коли слухаємо радіохед чи пласібо. Чекання не покидає думок, доки його хтось не розвіє з весняним пилом сумнівів. А коли з’являється знову – то в найдрібніших подробицях ще з минулого разу. Чекання осідає у наших головах, бо з’являється постійно, час від часу, утворюючи зручні апартаменти серед простору ураженої свідомості.
Загалом, приблизно у такому стані тоді знаходилася і Квітка. Вона обурювалася та не вірила у свої здогадки, проте надвечір все стало зрозуміло.
Повідомлення типу «Пам’ятаєш мої очі? Вибач, але у перший день нашої зустрічі ти мала рацію, коли вигукнула, що колись станеш їхньою жертвою, якщо не позбудешся моєї присутності. Тоді я переконував тебе у зворотному, ба навіть переконав, а ти повірила. Вибач, але, здається, це останнє повідомлення для тебе. І не паперове навіть. Розумію, що пригнічую, але ж ти знайдеш інші очі? Прощавай.»
Звісно, текст був інакшим, однак його зміст відбивався у її сльозах саме у такому варіанті. Воно й не дивно. Мені теж цей варіант подобається більше. У ньому більше правди.