***

Я знаю, що негоже спогадами жити,
Я знаю, що забути все вже час.
За щастям тим не можу не тужити.
Бо світ тоді увесь був лиш для нас.

А зараз вже не так , вже все минуло.
Лиш спогад виливається в рядки.
Пишу про те, як добре тоді було,
Про почуття, яких лились струмки.

Про посмішку, що сниться ще щоночі,
Про  голос, що досі у вухах дзвенить.
Про щирі почуття дівочі,
Про те, чому у серденьку щемить.

Та все дарма, нікому це не треба.
І що дадуть ні ніченьки без сну?
А я лише подивлюся у небо,
Знайду на ньому зіроньку свою.

І сльози знову скотяться додолу.
Лише тоді, коли на самоті.
Мабуть, не треба значи це нікому,
А щастя прийде, шкода знов в вісні.