Я так сильно, палко хочу жити,
Що постійно забуваю про процес.
Прозаїчно - між книжок зотліти,
Не помітивши душі абсцес.
Бо життя безглуздість - це фрактал,
Вона зліплена з мільйонів сірих буднів.
На диби не дасть підвестись мартингал.
Але що, як образ цей облудний?
Що як не існує перепон?
Раптом щастя в помислах таїться?
Нащо вчитись говорити мов Платон,
І ховатись все життя в темниці?
Ми, напевно, надто молоді.
Ми не вміємо угледіти свободи,
що ховається не в забутті,
а в пастелі сонячного сходу.