Світлій пам,яті мого батька
Миколи Покотило
та мами Надії присв,ячую.
Передмова.
Спогади йдуть за нами все життя. Спогади наші і спогади рідних нам людей, котрими вони ділились з нами. Спогади батька мого та мами вже стали наче й моїми.
В тих спогадах я не змінила навіть імен, бо це ж життя моїх рідних, а вони прожили так, що соромитись мені за них не треба. В кожному спогаді не тільки правда їх життя, але й трагедія цілого народу. Пам,ятаю, коли вони розказували про своє життя, то навіть не плакали. Всі сльози вже були виплакані. Розповідь лилась, як струмочок, в самі трагічні митті я цілувала рідне обличчя і гірко плакала, а вони ще й вспокоювали мене: «Що ти, донечко, то ж так жили всі, в усіх було тільки горе, радості було мало». Може того всі вкраїнські пісні, навідь веселі, написані і проспівані в мінорі?
Мамині спогади.
Колискова.
У мого батька Трохима був брат Ілько та ще чотири сестри – Мотрона, Ганна, Наталка та Євдокія. Красуня Дуня вийшла заміж за парубка заїзжого і десь ще до війни поїхала жити в Боярку, що під Києвом. Всі ж інші жили в одному селі. Дядько Ілько був калікою – скільки його пам,ятаю, замість ноги в нього була дерев,ячка. Але був людиною дуже веселою, якоюсь розсміяною. Не згадаю, щоб колись сердився. Це було мені, дитині, дивно, бо мій батько, його брат рідний, не сміявся ніколи, мовчуном був і погляд мав тяжкий і недобрий.
Нас, дітей, було багатенько. Нас у батька троє – я найстарша, моя сестра Любка та брат Жорка. У дядька Ілька – пасинок Жорка, дочка Женька, у тітки Ганни тоді були вже Ніна і Славко, у тітки Наталки дітей не було, а у тітки Мотрі – Тамара і Юлька. Вже після війни народяться молодші. Галюська у дядька Ілька, Люська у тітки Мотрі, Толя, Валя і Володька у тітки Ганни. Я була найстарша, то на мені всі ці діти й лишались, коли батьки йшли в колгосп заробляти свій трудодень.
Літо було спекотним, та в нас інших і не буває. Збирали зерно в полі, то вже вдосвіта мачуха мене будила «до дітей», бо ж дорослі всі йшли на роботу.
Якось, коли прийшла я до дядька Ілька (бо туди зводили всіх лебедиківських дітей), побачила підвішену на гак колиску. Вона була непорожня. В білих простирадлах там ворушилось щось червоно-сине, невдоволено кректало і сопіло. Дитина! І де воно ото взялось, чиє ще на мою голову? Тіточка Надя, тиха та сором,язлива жіночка дядькова, тихенько пояснила мені: «Оце ми сьогодні вночі з дядьком Ільком чуємо – на городі в капусті щось пищить! Думали миші, а воно ні. Послав нам Бог дитинку. Ти вже доглянь, бо ти ж старша, майже дівка – 9 років вже. А я може ж відпрошусь дитину покормити. Не звірі ж вони, відпустять!»
Сонце припікало вже добре. Дитина в колисці спочатку спала, потім невдоволено кричала. Я поклала її на стіл, розгорнула. Там було мокро. Я послала Жорку тітчиного за лопухом, і дитину перепеленала. Воно наче й утихло, але вже через якусь хвильку, не встигли ми і пиріжечків піскових наліпити, воно знов пищало. А тоді вже зовсім не замовкало. По черзі ми то пеленали його, то витирали лопухом, то носили на руках по двору. Воно вже хрипіло і синіло, але вперто не замовкало, вимагаючи маминої цицьки.
Я не знаю вже, хто то придумав. Нажували хлібця в тряпчинку, відірвану від пелюшки, засунули блідому немовляті в рот, хоч воно вже й мовчало. Я сіла біля колиски, всі діти, змучені криком дитяти, впали де хто. Я заспівала колискову «Ой, гулі, гулі…»
Прокинулась від ласкавого дотику. Дядько Ілько якось вимучено посміхався, а очі мав якісь не такі – великі, виразні і наче змочені дощем. Тіточка тихенько плакала, та втирала хвартухом очі. Я кинулась до колиски. Вона була порожня. На моє німе запитання, одними очима, дядько заспокійливо погладив мене по голівці: «Бог дав, Бог і взяв. Мабудь, Він помилився городом. Не туди поклав».
Вже нема нікого – ні дядька, ні тітки, а я й забула спитати, хто то був – дівчинка, чи хлопчик?
Мамині спогади.
Мачуха.
Ох, і гарна ж дівка вродилась у дядька Абрама Греся! На диво, бо сам дядько був рудий та веснянкуватий – чистий тобі жид, та й жінка його, Надежда красою не відзначалась. А от донька Ганночка була справжньою красунею. Очі голубі, як небо весною, шкіра ніколи не смаглявіла темніше, ніж абрикосовий бочок. Та й поставу мала горду, голову тримала високо. Може за той погляд на всіх зверху і покарав Господь дівку.
Час був нелегкий, сум,яття навкруг. Вже й громадянська відгриміла, совєцька власть прийшла, й землю дали, та в головах щось замутилось. Дівки стали свавільні, старих вже ніхто не слухав, жили своїм розумом. То й дожились. Гресиха й отямитись не встигла, а вже доня її красуня Ганночка «принесла в подолі». Ой, і сорому ж було на все село! А гордячка й не сказала, хто ж батько того небажанного хлопця. Знай собі за піччю колиску колише, та гіркою сльозою вмивається. А з нею й мати, бо ж дядько Абрам її винуватить – викохала дочку – покритку!
Не довго старі горювали. Посватався до Ганни Трохим Лебедик. Парубок так собі, якийсь все смурний – не посміхнеться, не погляне ласкаво. Але ж от – бере з чужим дитям, то має серце, та може й любить. А то чого ж би брав – он скільки дівок навкруг, вибирай.
Побралися тихо, без бучного весілля. А вже через якийсь час не прийшла – прилетіла Ганночка до матері: «Матінко, люба, заберіть мене додому! Трохим мого синочка, мого Гришечку, до приюту хоче віддати, сказав, що байстрюка кормити не буде!» Баба Надежда шорстка була жінка, тільки глянула мовчки, та й відвернулась.
Мама покорилась, бо тоді вже мене мала і ходила непорожня.
Про брата свого Гришу я б і не дізналась ніколи, якби то не стало нашим горем. Приют для дітей кинутих був десь недалеко, прямо при міліції, то ж мама батька приспить, а сама хутенько біжить туди, щоб на синочка поглянути. Ранком повернеться, а батько лютий такий, вожами кінськими маму б,є так тяжко, що вона, бідна, як вуж звивається. А ми з сестрою Любкою під лавкою сховаємось, та тихенько так плачемо, бо батька дуже боялись.
Так і жили. Мама все ж гарною була молодицею, хоч і згорьованою. Батько лютився, а тоді й жалів її, та просив не ходити більше в приют, не ятрити і свого, і його серця. Мама затято мовчала, а через якийсь час все повторювалось. Затятість її й мовчання стали звичними. На нас трьох (тоді вже й брат Жорка був) дивилась чужими очима. Ні ласки, ні тепла від неї, як мачуха. Тільки іноді, як батька не було поряд, раптом згорне нас до купки та як заплаче, як заб,ється всим тілом: «Діточки мої, діточки, нащо ж я вас породила, на кого ж кину!?»
…Ще одну дитину мама народила, як мені було вісім, Любці шість, а Жорці два роки. Я й не знаю, кого, бо як в труну його з мамою клали, то тільки личко бачила. Через роки, вже майже дорослою, узнала я правду про мамину смерть. Дитинку вона народила, та в родовій гарячці подушкою задушила, а сама через вікно, та на греблю ставкову, та й утопилась. Себе не пожаліла, нас не пожаліла. Бо була все ж мама рідна – згорьована, нещаслива, а все ж любила нас. А вже як не стало її, то прийшла в дім мачуха. Отоді й узнала я, що колись була в мене мама.
Батько й недовго жив без жінки, бо в селі без господині і дім неприглянутий, і діти. А нас же було цілих троє! Батько й женився на Шурці Австріячці. Так її в селі прозивали, бо її мати була за якимсь чужим, не місцевим, з дивним прізвищем Остоіч. Дівка була вже перезріла, заміж ніхто не взяв, надії й не було, бо вже мала 24 роки. А батько мій, хоч і смурний був, та все ж чоловік гарний, непитущий, хазяйновитий. Ото вона й пішла. Батькові жінка, а нам мачуха. Зле те слово народ недаремно придумав, бо яка б людина не була добра, а чужих дітей полюбити не так легко.
До Жорки, наймолодшого, мачуха звикла швидко, й серцем прикипіла, бо своїх дітей їй Бог не дав. Мене з Любкою жаліла, але, як і покійниця мама, ласкою не обдаровувала. Господиня була з неї добра. Чистюля, на всі руки майстриня – чи пошити, чи спрясти, чи зварити, все в неї в руках горіло.
Час тяжкий був (а коли воно в Україні легко було?), то вона ввечері піч натопить, нас, дітей, голих та помитих на теплу піч, на колючі конопляні рядна, а всі сорочки (бо що ми ще мали?) в казані в печі варить. Бо не вивариш, то дітей воші заїдять. До ранку все висохне, то ми були всі чисті й не вошиві. От тобі й мачуха!
Як війна в 41-му почалась, то батько погнав колгоспну скотину на схід, з ним на возах і ми з мачухою поїхали. Та де там! Вже через кілька днів нас німці і догнали, і перегнали. В якийсь райцентр зайшли, німці зліва й справа валки, батька повели в комендатуру, а ми з мачухою сиділи на возі ні живі, ні мертві. Та обійшлось. Батько вийшов з якимсь папірцем (німці порядок любили), то й сказав, що оце ось пропуск, і звеліли йому скотину гнати туди, звідки вигнав, бо у них все пораховано, все записано. Ото й повернули ми назад.
А в селі нашому не німці, румини стояли. Все, що в дворі, описали, колгоспне по дворах роздали, землю звеліли обробляти, та майже все, що вродить, і вивозили. Три літа на німця робили, самі мали те, що сховати встигнеш. Та гірше всього було, що солі й мила ніде було взяти. Хто мав лишнє, то добре на тому нажився! Ото з того часу у мене й повелось. Не живи без запасу!
Німці порядок любили так, що іноді аж сміх. Склали списки, кого в Німеччину відправлять, а староста - наш чоловік був, місцевий, добрий та милосердний. А хто його питав, як старостою наставляв? Батьків совєти розкулачили, значить уже й ворог власті, значить буде служити німцям (як наші в 44-му повернулись, то його й посадили на 10 років). А він про списки кому треба сказав, то вже до вечора в селі й знали, всіх молодих сховали ще в тих ямах, в яких від совєтів зерно ховали. Машини прийшли, а везти й нікого. Комендант покричав, покричав за помилку, та й поїхали. А ми вже ввечері й вийшли з ям. Знали, що знову списки будуть складати, затверджувати, та ще й лікарі нас обдивляться, ще й вошей виведуть. Значить місяць можна бути спокійним. Ото так і вийшло, що з нашого села тільки один раз в Німеччину молодих і відправили, ще з самого початку. Наша тітка Наталка теж туди потрапила, повернулась після війни. Нічого, обійшлось. Десь у бюргерів працювала, то хазяйка добра була, жаліла, а іншим не так добре було. Когось за провини та непослух і в табори відправляли.
Вже в 47 – му голод прийшов. Не такий страшннй, як в 33-му, але й нелегкий. В хаті лишилось відро картоплі, клуночок муки та пляшка олії. Мачуха в казан кине 2 – 3 картоплини, на воді затірку затре, бо ж і куриці не лишилось, щоб яєчко було, в кінці ложку олії, аби золотисті кружечки плавали. Та лободи побільше, ото й вся їжа на день. З того часу я про затірку й чути не могла, не те що їсти, а ви ж малі все просили «Мамо, зроби затірку молочну!»
Телиця в повітці стояла тільна, вже на сьомому місяці, то батько затявся «Заріжу, бо вже скоро діти пухнуть почнуть!». А мачуха телицю своїм великим тілом прикрила (вона завжди тілом міцна була, наче й не голодувала):
- Мене заріж, та й скорми, а телицю не трож. Телицю з,їсте, а далі що!? Попереду зима голодна й холодна. Через три місяці телиця коровою стане, буде молоко, буде й мясо, виживемо!
- Поки твоя телиця коровою стане, я дітей поховаю!
Але телиці не зарізав. Батько, як мами не стало, дуже змінився. Хоч так само не всміхався, так само був задуманий і шорсткий, але мачухи не чіпав, ніколи й не кричав на неї. А на нас, дітей, дивився якось винувато і навіть ласкаво іноді.
Може й не пережили б ми тої зими голодної, але трапилось на той час, що їздили по селах та набирали на навчання в ФЗН. Це такі школи при великих заводах, де робочим професіям навчали. Та не це приваблювало. Одягнути обіцяли, кормити тричі на день, ще й буханку хлібу давати, окрім кормління. Мачуха жорстко і безжально сказала, як відрубала «Поїдете з Любкою!». А батько тільки тяжко мовчав, бо вже давно слухав жінки, і робив, як вона скаже.
Цілу ніч ми з Любкою не спали, плакали та стиха переговорювались: «Якби мама рідна була, то не вигнала б з дому, а то ж мачуха!»
Вже через тиждень ми й зрозуміли, що мачуха добре зробила. Ми були ситі й одягнені. На заводі вже й якусь копійку заробляли, та головне – щотижня я, або Любка їхали приміським поїздом до Новополтавки, а там пішки вісім кілометрів до села, несли в мішечку зібраний за тиждень хліб мачусі, батькові і недорослому брату. Ще через якийсь час і телиця отелилась. Було й молоко, й сметана, й масло. Вижили. А якби не мачуха, то може й не було б нас, бо дуже тяжко в селі тої зими було. Хоч з голоду ніхто й не вмер, як в 33-му, а від хвороб мерли, бо ж голодні всі слабі були дуже.
Вже як ми в Миколаєві з Любкою влаштувались, на заводі працювали, то якось мачусі вдалось і самій з села виїхати разом з батьком і Жоркою. І як вона те змогла – й досі не знаю, бо ж в селі паспорт не давали, як кріпаки були. З ранку до вечора в полі за трудодень, а жили тим, що в дворі та на малому присадибному городику мали. А от же змогла вирватись!
Якусь хатинку на окраїні міста зняли, то всією сім,єю й жили знову. А як Каховську ГРЕС будувати почали, то мачуха знову з місця нажитого знялась. Ми з Любкою вже дорослі були, я вже й заміж вийшла, й тебе мала. А вони поїхали, згодом і Любка за ними подалась. В Новій Каховці батько й житло одержав від заводу. Любка заміж вийшла, то від батьків відірвалась. Час наставав новий, надії нові. Ми з батьком вже й ордер на квартиру одержали. Раділи, як діти. З новим часом билось в двері щастя й достаток.
Якби ж то! Мабудь, вже на роду нам було написано ніколи не жити спокійно, бо перед самим заселенням в новий дім батька викликали до парткому (він вже був комуністом) і наказали збиратись. В 53-му Хрущев посилав робочих – комуністів спасати село. Ото ми й поїхали. Думали на якийсь час, а виявилось – до кінця життя. Бо куди вже тепер? Я в місті й жити не зможу. Така доля. Селянкою народилась, селянкою й помру.
Татусеві спогади.
Смак перепічки.
Люта зима 1941 – 1942 року. Україна «під німцями», горе розлилось по землі широке, як Дніпро. Непевність, розгуба і бажання сховатись. Бажання не пізнане і не назване, бо чого ж тоді кинулись люди втікати «від німця» не за лінію фронту, а в рідні місця, з котрих колись втікали «від Сталіна»?Ховались від колективізації та неминучого голоду на шахтах Донбасу, таких чужих селянському серцю. Та тоді ховатись було більше нікуди. Тепер повертались до рідної домівки, з якої вигнано ще в 31-му. Може ж прийме?
Матуся хворіла ще на Донбасі, та це не зупинило. Додому. Й тут німці, й там німці, але там рідня, не дадуть згинути, не дадуть померти. А чужина, як мачуха. Наче й не лає, а кожен шматочок хлібу в горлі дере.
Посеред путі й зовсім матуся злягла – хоч плач. Сякий – такий скарб переклали на одні саночки, на других влаштували маму. Хвору вкутали ковдрами, накрили ще дідовим кожухом. Батько впрягся в той візок, мені дістався легший, бо яке там добро було, так, пара казанів, десяток мисок, ложки, кружки, сяке – таке збіжжя. А одіж вся на собі – отак на шахтах розжились! Все б нічого, але мороз дошкуляв, до самих кісточок вже промерзли. На ніч зупинялись в якому селі, то в хату пускали – хіба ж зоставиш кого в такий мороз надворі, але пригощали рідко, вибачались, що й самим їсти нічого.
Так йшли ми не знаю й скільки. Батько все мріяв, а може заспокоював: «Ось скоро Дніпро, а там вже й до дому рукою подати!»
До Дніпра підійшли ми обідньої пори. Запам, яталось, бо сонце було яскраве, небо чисте, а мороз – аж тріщали дерева. Зупинились в нерішучості, бо де той перехід? Другого берега й не видно, все біле: і земля, і небо, і Дніпро. А як провалиться лід? Морози хоч і люті, та все ж тільки листопад місяць, наче ще й не зима. Страшно на лід, бо ріка велика, це ж не та річечка, через яку мама мене несла, босою ногою розбиваючи лід, як втікали ми (знову втікали!), коли батька забрали комуністи в 31-му, та посадили в тюрму в Одесі. Він тоді про Сталіна негарно сказав, як зібрали всіх за колективізацію голосувати. Тоді нас з мамою і вигнали з нашої домівки, і пішли ми до сестри Христі в Ролю, аж 60 кілометрів. Та це вже другий спогад.
А зараз ми сиділи на березі Дніпра і не знали, як перейти на той беріг. Мама мовчала, вона зовсім була слаба і ми й не знали, чи дотягнемо її живу додому, чи може тільки мертву, щоб поховати. Недалеко від берега стояло село в білих хатках, батько нерішуче поглядав то вдалину, за Дніпро, то на село. Воно вабило обіцянкою тепла і затишку, а Дніпро лякав, навіть скутий льодом, як повязаний богатир – а ну як порве свої пута?
Стежкою до Дніпра йшла жінка з коромислом на плечах – за водою. Чи ти коли пила дніпрову воду? Солодшої на всій землі нема! Підійшла, привіталась ласкаво, та й питає, чи здалеку йдемо й куди. Батько відповів, то вона й заойкала: «Куди ж ви, та ще й з хворою? Живою не довезете!» А тоді запросила нас до себе. «Живіть, поки жінка одужає. Картопля вродила, молоко корівка дає, й мука є – перепічку спечемо. Німців у нас поки нема – як йшли на схід, то якось нас поминули. Може то Бог нас захистив. Мабуть, щоб оце я добром і віддячила».
В тої жінки ми жили довго. Всі були накормлені – і її діти й чоловік, і ми. Мама швидко одужувала, через тиждень вже й по господарству поралась разом з господинею. Батько мій на всі руки майстром був, то господарю помагав у дворі. Я вже підпарубок був – 14 років. То дров нарубаю, то води з річки принесу, то жінкам білизну донесу до Дніпра полоскати. Всі при роботі. Страшно було, що от зараз господиня скаже: «Пора вам далі йти. Прощавайте». А вона мовчала, та все така ж лагідна була й доброзичлива. Може й справді вирішила, що ми їй Богом послані, а як ми підемо, то німці про їх село згадають. Бо чутки ж ходили, що в селах, де вони стояли, у людей все відібрано і відбирається, декотрі селяни вже й голодують. А голод ще з 33-го всі памятали. Навіть я добре памятав, хоч мені тільки шостий рік йшов. Мене тоді від смерті сестра Ганна врятувала. Та це вже інший спогад.
А зараз ми жили і розуміли, що пора йти, та несила було від тепла і хлібу знову в невідомість далекої мандрівки.
Батько з матінкою все вирішили в один день. Мати бачила, що й картоплі у господарів мало лишилось, мука теж кінчалась. За вечерею батько подякував господарям за їх добре серце, та й сказав, що нам пора, поки крига на Дніпрі міцна.
Зранку нас проводжали. На саночки господиня привязала мішечок з перепічками, молоком в пляшках, закритих кукурудзяними качанцями, коровячим маслом в круглих кавалочках, загорнутих в ганчірочки. Торбинку з картоплею я привязав собі на тіло під сорочку, щоб не померзла. «З Богом, вночі просіться переночувати в хату, а їжі, дасть Бог, вистачить до домівки».
Не знаю, скільки ми ще йшли. За нами слідом йшла весна. Попереду було ще два роки «під німцями», була неситість і страх, але була й своя тепла домівка з живою, хоч і недужою, мамою. Коли на столі парувала свіжа перепічка з хрусткою скоринкою, я згадував лагідне обличчя жінки, що подарувала нам тепло і ситість свого дому. А може й саме життя.
Татусеві спогади.
Кисле молоко.
Ранок був сумним і похмурим. Дивно, бо ж був серпень, нестерпно вже з самого ранку пекло сонце. А дощу не було може й з самого сотворіння світу. Я вже й забув, що то воно є – дощ. Малі діти швидко все забувають. Й я забув. Пам, ятав тільки, що сильно хочу їсти. Може того й ранок здавався сумним і похмурим?
Вчора з хлопчаками шукали щурачі нори. Казали хлопці, що щура можна засмажити на цурці, дуже смачно. Та щурів чомусь ніде не було, хоч ще минулого літа батько не встигав їх з капканів витягувати та закопувати. Чого ж ми їх не смажили на цурці, може хлопці брешуть, що вони смачні? От пагінці молодої лободи дійсно смачні, та чогось їх ніде нема. Чи може вже лобода й не росте?
Мама зайшла в хату, сіла до мене на ліжко й гірко заплакала. Може що з батьком, бо він недавно повернувся з якоїсь тюрми, а що воно таке, я й не знаю. Чув тільки, як він казав мамі, що як на шахтах не сховаємось, то можуть знову забрати. А мама плакала, бо на шахти не хоче, краще знову до Христі в Ролю – хто їх там шукатиме?
Батько зайшов до хати звично похмурий. Він тепер ніколи не посміхається.
- Зараз був бригадир, збирайся, Фроню, на роботу.
- Як же я піду, ти ж глянь, він вже опух!?
- А чим ти йому зарадиш? Хіба поряд ляжеш, та разом з ним…
Він не договорив до кінця. Я відчув ту недоговоренність, та хіба я, мала дитина, знав, що недоговорено було про смерть?
Смерть була навкруги, скрізь, довкола. Якась тітка лежала біля верби, над річкою, ми з хлопцями хотіли підійти ближче, щоб роздивитись, та вітерець, що раптом подув на нас, доніс такий сморід, що ми зтетеріли, а Тимко (йому вже було 7 років і він все знав) сказав: «Вона мертва, тому й сморід». Я подивувався: «А чому ж у неї волосся ворушиться?» «Та то ж воші, тікаймо, бо зараз на нас скочуть!» З вереском ми кинулись навтьоки. Слова ж «Вона мертва» різонули і запам , ятались.
Мама нахилилась до мене, поцілувала і тихенько прошепотіла: «Ти лежи, синку, а я може що принесу тобі поїсти. Не ходи нікуди, бо піймають, як Тимка, і з,їдять». Значить Василь не брехав! Позавчора Василь, як побачив Тимкову бабу Василину, тихо шепнув: «Тікаймо, хлопці! Баба Василина Тимка з,їла». Ми чи й зрозуміли, а всі кинулись навтьоки, тільки п,яти по пилюці зашурхотіли.
Мама даремне застерігала, бо встати було несила. Ноги стали товсті й негнучкі, в животі булькало, та й сам живіт смішно надувся, як бік у корови Майки, коли мала вона принести теля.
Я наче заснув, бо коли відкрив очі знов, в хаті нікого не було. Я не пам,ятав, як мама пішла, тільки її погляд, сумний і розпачливий.
Клямка в дверях тьохнула, як птаха. Я відкрив очі. В світлі сонця в дверній рамі стояла сестра Ганна. Чисто, як Богородиця на бабиній іконі. В руках тримала глечик та ще якийсь згорток. Глечик! В глечику буває молоко – хто ж того не зна? В животі боляче щось ворухнулось, аж я застогнав.
- Живий, братику, живий, ріднесенький! Ось я зараз, зараз!
Вона налила в кружку білого пахучого кислого молока (чого ж так мало?), відломила шматочок (такий малюсінький!) хліба і підійшла до мене.
- Не спіши тільки, смакуй потихеньку!
Куди там! Вже через хвилинку кружка була порожня, а в роті я держав шматочок розкислого хлібця, що прилип до піднебіння і все не ковтався.
Сестра присіла на краєчок ліжка і лагідно гладила мою голову. Щебетала радісно, що тепер, як її Лютка отелилась, і хоч первістка, і хоч паші мало, а все ж і її діти, і я спасемось, бо дорослим в колгоспі хоч пшоняну кашу дають, а діти ж голодні. Лютчиного молока дітям і теляті вистачить. Вона все жебоніла і жебоніла, як струмочок, а я не міг відірвати очей від столу. Там стояв глечик з кислим молоком і ганчірочка з окрайцем. «Коли ж вона вже піде? Я б ото все молоко і весь хліб…» Думка не додумувалась до кінця, бо рот наповнювався слиною і вже всі думки тонули в тій слині, поглинались нею. А сестра все жебоніла й жебоніла, поки я й заснув, зморений незвичною ситістю.
Проснувся я від тихого радісного шепоту двох жінок і перше, що побачив, то була посмішка. Батько сидів на краєчку мого ліжка, посміхався і держав в руках кружку з кислим молоком і окраєць хлібця. «Їж, синку, тільки не поспішай, бо хліб може й убити. Трохи почекай, то й наїсися вволю, бо тепер житимеш. Та добре запам,ятай оце кисле молоко».
Із спогадів моєї тіточки Христі.
Америка.
Цю дивну історію розповіла мені моя тіточка Христина, батькова сестра, як, вже зовсім старою, жила у моїх батьків.
Доля в неї була дивна. В шістнадцять вийшла заміж. Чоловік забрав її на невеличкий хутір Роля, що був далеко, аж за 50 верстов від рідного Ольчедаіва. Дітей народила аж чотирьох, вже остання, Зіна, була погробівка, бо народилась по смерті чоловіка, через чотири місяці. Та Господь одного за одним прибирав її дітей. Спочатку старшого, Петра, ще й тридцяти йому не було, і лишив по собі вдову з двома діточками, тоді Зіну, зовсім молоду, 24 роки тільки. Дуже лютий чоловік був у неї, побив тяжко, то вона за півроку й померла. А тоді й середульшого, Віктора, теж малих дітей і вдову лишив. Женька, передостанній, кого породила, від матері геть відмовився, бо злякався тих ранніх смертей своїх братів і сестри. Ото й вийшло так, що як захворіла тіточка тяжко, батько мій забрав її до себе. Мама моя її виходила. Добре доглядала, бо від осені до весни тіточка вже й встала.
Та оце ж про дивну історію, яку розповіла мені тіточка.
Як почали людей в колгоспи зганяти, то всіх Покотилів (діда мого сім,я) і Ксьонзів (баби Фросини сім,я) розкулачили. Діда Мартина в Одесу відвезли, в ЧК, бо щось не те сказав про Сталіна, а бабу Фросю з малим Миколою (моїм батьком) з дому вигнали. Вже пізня осінь була. Як тільки вони дійшли до Ролі! Тут, у дочки та зятя й ждала бабуся повернення чоловіка. Дочці розказала, що всіх Ксьонзів і сватів чи то на Сибір, чи ще куди погнали. Зі всим скарбом погрузили на вози, та й погнали.
А от через кілька днів в Ольчедаів прийшли, то все Федора шукали, молодшого брата Фросини. Бо наче з обозу він втік. Не знайшли, бо може його самі й вбили, та закопали десь по дорозі, а начальства бояться. От і шукають, неначе він втік.
Через деякий час повернувся з Одеси дід Мартин, повернувся в Ольчедаів, а там нема ні жінки, ні сина. Йому сказали, то й пішов він у Ролю.
В Христі тісно було, та голодно, то мали повертатись в Ольчедаів до рідні. Та ще якийсь час вирішили пересидіти. А тоді й прийшов той лист із Америки. Тіточка пам,ятає, як читали й перечитували його батьки. З нього виходило, що таки й правда материн брат втік з обозу, добрався до Польщі, а там найнявся на пароплав, що плив в Америку. До Америки дійшов, та й знов утік з пароплава, бо лишитись хоче там, і ніколи до України не вернеться, хіба що як совєти згинуть. Прощавався з усіма, та просив простити.
…Листа того зараз же в печі і спалили, а ще дід Мартин наказав нікому про нього не говорити, бо дивно, як він і дійшов.
А вже через якийсь час з сільради прийшли, про листа питали, а в домі вдавали подивованість і нічого не сказали. Добре що малого Миколки на той час в хаті не було, бо воно ж дитина, могло б щось і почути, і запам,ятати – дуже вже він був розумним! Христині й коси розплели, бо може там листа сховала.
Вже скільки років пройшло, майже 60, а тіточка все гадала – чи й справді був той лист із Америки, чи то тільки сон, бо ж батько наказав мовчати, то ніколи й не говорили про нього. А оце раптом згадалось.
Мої спогади.
Толока.
Так от, поїхали мої батьки в 53-му «за призовом партії» піднімати сільське господарство, яке ще після війни ніяк отямитись не могло. Думали ненадовго, та нема нічого сталішого за тимчасове. Пройшов рік, і другий, і третій. Держава тоді дуже розумно поступила – почали давати селянам гроші під три проценти на будівництво. І почало село відбудовуватись. Вправні каменярі з дикого, необтесанного інгульського каменю піднімали будинок та під дах підводили. А як вже будівля від дощу була захищена, то в неділю все село збігалось на толоку, або як говорили в Поінгуллі, «на вальки».
Толока! Свято в буденній роботі. Свято для дорослих, свято й для дітей. За кілька днів до двору привозили возами руду глину з інгульських круч, гарбу соломи з колгоспної скирди, води кінними бочками з Інгулу. Глина розкладалась рівненьким кружечком, посипалась соломою, а всередині того кружечка робили наче ставочок. В нього й зливали воду з бочок. Ото була радість дітворі! Брьохались у тому водяно – глиняному озерці, нагрітому сонцем мало не до окропу, цілими днями! Мами ввечері ледь відтирали ціпки на ногах, що від глини тріскались мало не до крові.
А вже в неділю зранку те озерце щезало. Конюх приводив пару коней, привчених до такої роботи, і вже ходили вони по колу, перемісюючи глину з соломою і водою до рівномірної каші густої. Вже як скотину подоїли та в череду вигнали, збиралось до толоки все село. Жінки ставали вкруг перемішеної глини, вправно вихоплювали чималий кавалок, замішували його ще з соломою і передавали носіям. Кавалочки хутко з рук в руки передавались далі, до хати, та рівними рядочками вкривали стіни, стелу – зверху й знизу. І вже хутко під тією рудою вдяганкою щезало каміння стін, дранка стелі. Кожна кімната набувала жилого вигляду. В той час, мабудь, і домовик вже в ній поселявся, бо якось швидко холодне каміння зогрівалось тим рудим платтям. І вже до вечора стояла степова красуня – хата, вимазана «солодкою» (так й називали ту першу мазку), рудою степовою глиною з соломою і підставляла боки до призахідного сонця, щоб трохи висохти, та посвітліти. Вже через якийсь тиждень, як «солодка» мазка підсохне, прийдуть майстрині найвміліші, горді своїм вмінням. Їм вже за роботу й заплатять. Так само заздалегідь для них приготують глину, пісок, кінські пахучі круглячки. Так само діловито коні будуть місити ногами ту пахучу суміш, але то вже не толока! То вже мистецтво! Майстрині без поспіху будуть мазати, пригладжувати стелю й стіни, щоб рівненько, щоб навіки, щоб господині тільки й лишилось що перед Великоднем побілити стіни щороку білою глиною, чи вапном, густо засинивши синькою. Після руки доброї майстрині на стінах та стелі – ні тріщинки, а як висохне, то хоч сокирою рубай – тільки іскри летітимуть!
Але до того ще далеко, бо сьогодні толока, а все найголовніше ще попереду. Як останній кавалок вальків ляже на стіну, то тут вже всі потягнуться до бочок з водою. Миють руки, обличчя, ноги, густо забрьохані в глині, відривають від одягу шматочки присохлої глини, витираються чистими рушниками – і до столу. Отут і починається свято, бо хто добре робить, той і веселитись добре вміє. Жінки тільки збігають додому, щоб худобу привязати, та корівчину подоїти, бо й дітей не треба годувати, мити, вкладати. Куди там, хто ж від того свята піде! Всі діти накормлені, гарцюють вкруг столів, накритих щедрою господинею, то чого б мали бути голодні? А вже за столом після чарки, та першого вгамування голоду хтось і починає «Ой, гиля, гиля гусоньки на став…» І полилось. Такого співу я ніде й ніколи не чула. А я в якомусь куточку причаюсь, щоб не побачили, та й співаю з усіма. Аж мама дивувалась потім, як мені було років з п,ять: «І звідки ж ти всіх пісень знаєш, коли ж навчилась?»
Як наш будинок будували, то «вальки» я добре запам,ятала, бо як з мамою до річки за водою поїхали, мене там гуси майже до смерті забили. Поки мама з води вибігла, то мене гусяча зграя в полон взяла й ну дзьобами, та крилами молотити! Синці ще з тиждень боліли. Будинок нам вибудували гарний – на високому цоколі, в три кімнати, з кухнею окремо, просторою верандою.
…Вже як через сорок років я знов побачила той перший наш дім (бо батька з села в село переводили, то й прижитись не встигали!), подивувалась: який же він маленький, та низький!
В дитинстві, мабудь, все здається великим і значущим…
Мої спогади.
М,яч.
Наш переїзд з великого міста до села я не пам,ятаю, бо мала тільки 11 місяців від народження. Мій найперший спогад випадає на ранню весну 1954 року, мабудь, березень, самий його початок, то мала я тоді вже цілий рік та три місяці. Мама подивувалась, коли я спитала, чи мала місце така подія – занадто малою була я, як на її погляд, але звідки б знала я про це? Адже подія була незначною для інших, і тільки для мене – першим пізнанням величі світу.
Село наше Баратівка стояло на березі невеликої річки Інгул, що протікає степом тим, яким ще скіфи – кочовики ходили. Степ широкий і безкраїй, з жирними чорноземами, що кормили і кімерійців, і сарматів, і скіфів, і греків Ольвії, і тільки недалеко від Інгулу, що повільно несе свою прозору воду до Південного Бугу, а далі й у саме Чорне море, степ уривається, виростають кручі і яруги з землею, наче з дна моря піднятою. Каміння, пісок, равлики й глина. Земля неродюча і неплодюча, але по весні все вкрите було маленькими жовтими квіточками польового тюльпану. В ямкам, де брали глину для гончарування, виростали пахучі фіалки.
Біля старого, вже кинутого кладовища з кам,яними надгробками, висихало по зимі найперше. Земля вкривалась густою, як щітка, пахучою травою, і ми, малі діти, як молоді жеребчики, котились по тому зеленому килиму навперегонки, аж весь одяг вкривався зеленими плямами від соковитої і пахучої крові землі.
Але вже до кінця травня береги Інгулу вщент заростали тільки стійкими до спекотняви чебрецями, полинами, заячими вушками та васильками. На зелені свята ту красу косили, вносили в хату і покривали нею свіжовимазану червоною інгульською глинкою долівку. Той запах назавжди відкарбувався в пам,яті. Так пахне для мене Батьківщина.
Інгул був далеко внизу, під кручами. Тік покірний, чи, може, поважний, геть нечутливий до того, що навкруг нього. Дітлахи з ранку до вечора брьохались в нагрітих сонцем інгульських водах – на Броді, або на Пісочку. І тільки найсміливіші – на Бику, бо місце то було страшнувате. Вода там все літо лишалась прохолодною, а дно – недосяжним, не один сміливець поплатився життям, ризикнувши купатись в тому місці. А в інших місцях ріка в особливо спекотні, а зимою безсніжні роки, висихала так, що переходили її по воді ледь по ступневу кісточку. Та то влітку. А весною було інакше.
Зими часто були холодні й з великими снігами. Крига на Інгулі була товста й міцна. Та ось приходила весна, а на півдні ж вона наступає швидко! Ще 8 березня мороз, а вже 15 березня – тепло й сонячно. Крига під натиском таючого снігу піднімається, як велетень після довгого сну, з страшним тріском ламається на величезні шматки. Все те відбувається вмить, частіше вночі, і от вже все село схоплюється з теплої постелі і збирається на кручі – чи ж велика вода буде, чи ж не потоне в ній Хутір, що лежить в низині, за панським будинком, бо як вода висока, то крижини плавають в панському саду серед вікових груш, а другого, низинного берега й не видно. До самого горизонту розливається вода, заливаючи приінгульські луки й заносячи їх намулом. Після сходу води на луках збирають рибу – метрових сомиків та зубатих щук – ото рибалка! Влітку на тих заливних луках ростиме городина, баштани.
Діти не бачать того дива скресання ріки, сплять. І тільки ранком подивовано збігаються на стрімкі кручі, стоять безбоязно над самою водою, що несе до моря скреслу кригу, кидають на крижини каміння – а хто далі поцілить?
Оте перше своє стояння над скреслою рікою й зберегла моя дитяча пам,ять. Я стояла, міцно тримаючись однією рукою за руку вже майже дорослого (в 5 класі вчився) сусідського хлопця. В другій руці тримала свій скарб – чотирикольоровий м,яч. Такого не було ні в кого, бо привезено його було ще з Миколаєва й подаровано на мій перший день народження мамою і батьком. Те кольорове диво приваблювало погляди всіх дітей на кручі, а я, може, ще й не витягувала його з білого плетеного мішечка. Тримала, ще не знаючи, що бувають завидки невинні, дитячі, та вже злі.
…Я не пам,ятаю, хто й коли вдарив ногою по тому м,ячеві. Слабкі дитячі пальчики розігнулись,не втримавши мішечок, м,яч злетів високо в небо, повільно і, навідь, якось поважно описав велику дугу і опинився на величезній крижині. Яскравою плямою він височів на крижині, і вже наче й переріс її у своїй величі. Діти зачаровано дивились услід тій красі, а я тихенько плакала, не так за втраченою іграшкою, як від великого першого свого відкриття – світ неосяжний і недосяжний. Навідь Людина занадто мала для нього.
Через 54 роки я стояла на тій самій кручі. Мого Інгулу вже не було. Тік, чи й не тік між кручами гнилий потічок, бо вся вода велика наповнювала водосховище Софійське, десь вище. В річці вже давно ніхто не купається, бо дно того гнилого потічку на метр вкрите грузьким неприємним намулом. Джерельця, що поїли річку, в тому намулі щезли. І вже не було великої річки мого дитинства. З дна я наче чула голоси тих, хто необачно загинув, недоцінивши величі природної стихії: «За що ж ми згинули, де ж та наша вбивця?». А ще бачила свій м,яч. Він плив по далекому Чорному морю, переживаючи разом з ним великі шторми, та дивував пароплави, що пропливали мимо. Й звідки ж у цій стихії оте мале чудо – чотирикольоровий м,яч чийогось дитинства?