Коли бруківка мокра і ти шукаєш на підлозі,
давно забуте втрачене
ти ноги з калабані забери,
бо ж щастя помирає саме в плачі!
І скільки б можна було,
вірною хвилиною у серці берегти,
ту ненароджену дитину,
і те кохання,що змогло піти!
І скільки слів пішло даремно ,
в каналізацію думок,
лишивши вперто лиш *напевно*,
блукаючи десь під мостом!
Всі судять Львів,
за те,що він похмуре місто,
а він лиш плаче разом з вами,
тож не судіть,
почніть ви з себе,
знайдіть теплу і сонцю у собі оселю!