Пробіжишся ранковими тоненькими пальцями по клавішах,
розкинеш теплий светр на твердому кріслі,
доп*єш свій чорний чай,
та нарешті надумаєш сісти!
Дзеркало...за що ти його так ненавидиш?
за відображення?за шикарні овальні риси обличча?
хіба воно винне ,що нроджене тут стояти ??
поряд з тобою на паркетному узбіччі?
В твому волоссі ще досі вчорашні квіти,
після довгої страшної зливи у парку,
як це коли нема куди себе подіти,
і все що не робиш здається марним??
Як це коли самотність єдиний тембр,
в якому виспівуєш все до ноти,
і біля твого будинку ,щоб ніхто не зайшов,
назавжди закриті ворота!
Шкода тебе,
бо тобі нічого не бракує,
ти впевнена в завтрашньому дні,
але поряд нема кому присісти,
та принести склянку води!