Як засвітилося, як гримнуло, то й прокинулася Ганна. Здійняла голову від подушки та й не второпає - на якому ж це вона світі... Глупа ніч навкруги, а за вікном така ж собі злива, аж гуде! Ну точнісінько як уві сні, з якого вона виринула так зненацька...
Мимоволі й пригадався той буревій давній... Ой, як же вона, малеча, злякалася тоді блискавки, що яскравим клубком прокотилася стежкою попід віконцем, та вдарила такою громовицею, що й у вухах залящало.
Та вже через кілька хвилиночок виринуло сонце з-за чорної хмари, та й сама хмара розсипалася на мокрі сіренькі клаптики, а потім осяялася ясною райдугою. Як же тоді її дитяче серденько звеселилося!
А що вже й гарно було у дідовому садочку, відмитому рясним дощем, сяючому кожною краплинкою, мов маленьким сонечком... Від пахощів бузкових у голові паморочилося, кожна квіточка дихала радістю, весело посміхаючись маленькій Ганнусі.
Та немає раю на землі, і кожному доводиться свого лиха одбути... Занедужала бабуня тяженько, похиріла неділі зо три, та й зовсім злягла. Якось підізвала Ганнусю, а йшов їй тоді п'ятнадцятий рочок, та й мовила, ласкаво погладивши натрудженою рукою м’які коси дівчинки:
- Дитино моя, ось цей рушник сама я пряла, ткала, білила, та вишивала, коли була такою ж, як ти зараз, ясочко. Шила-вишивала, та пісень співала... Ним я й коханого зустрічала, дідуся твого, ним і матінку твою благословляла. І тобі, дитя, як народилася ти, на щастя його під подушечку клала...
Розвернула бабуня рушника, а на ньому... і криниця, і дівчина біля неї, і голуб, пташечка маленька - на вірне кохання. Та ще й слова з пісні старовинної дбайливо ниточками вишиті:
"Оце ж тая криниченька, де голуб купався,
Оце ж тая дівчинонька, що я любувався".
Вклала бабуня того рушника Ганнусі в руки, зітхнула тяженько, перепочила трохи, та й далі мовила:
- Візьми, дитино, та як прийде твоя світла годинонька, то й ти благослови свого коханого, щоб утирався твій миленький в рушничок біленький, та був же з ним щодниноньки, добрий, веселенький...
Немало часу минуло з тієї днини. Ні садочка вже того немає, ні хати рідної...
Довго чекав і рушник своєї світлої миті, оберігаючи Ганну від усіляких напастей.
Та нарешті отримав він свого любого господаря – віддала його Ганнуся на щастя та долю своєму коханому, у край далекий.
Зітхнула Ганна замріяно, а тим часом, злива ущухла, і у віконце, немов теплий привіт з далекого краю, глянула перша ранкова зоря. Як зачарована, дивилася на неї Ганна крізь мокрі шибки заплаканого віконця, доки й сон не зморив її. Підхоплена його легкими крильцями, полетіла вона до жаданого краю, промовляючи крізь сон тиху молитву:
- Бережи тебе Боже, коханий мій, ріднесенький...
А внизу пропливали квітучі сади, зеленіли широкі лани, і битий шлях, мов довгий, білий рушник, примарою виблискував у ясному місячному сяйві.
***********
Починаючи від народження і до самого кінця життя, рушник супроводжував все життя українця. На чистий білий рушник, або лише полотно, котре називалось крижмо, приймали малу дитину, що символізувало чистоту новонародженої душі.
Довгий прямокутний шмат тканини завжди у наших предків означав дорогу, шлях, який веде людину, допомагає їй жити.
Вимережуючи хрестиком орнаменти, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров'я, удачі і щедрої долі для тих, кому рушники призначалися.
Біле полотно в центрі рушника символізувало потік Божого благословення, котре буде живить дерево усього роду.
Ще задовго до християнських часів люди розвішували ткані та вишиті рушники у священних гаях та дібровах, де відбувалося їхнє спілкування з Творцем. Адже вся Природа – його творіння.
Починали вишивати вранці, коли Сонце підходило вгору до зеніту, і ніколи увечері. Узявши голку з засиленою вишивальною ниткою, читали молитву та добрі побажання.
Багато разів оспівано в піснях сюжет про матір, яка дає синові у далеку дорогу рушник. Сини часто виїжджали на війну, і мати, вишиваючи рушник, вкладала в нього всю свою молитву про здоров’я, та щасливе повернення живим сина додому.
Рушники завжди висіли на покуті, святому місці, де збиралася вся родина на трапезу, освячуючи її молитвою.
Ними прикрашалися святі образа, бо рушник завжди був святою річчю, і до нього ставились з надзвичайно високою повагою