Сиджу на припічку та думку
Хочу у вірші претворить.
Слова перебираю в тлумку.
О це і є та Божа мить.
Мов немовля «Агу» римує,
Зліплю я грішне та святе.
Та це нікого не дивує,
Бо я пишу все не про те.
Мені писати б про діброви,
Карпати рідні, про хрущів.
Та сьогочасні людолови
Не дуже жалують віршів.
Один вистрибує в Європу,
Не підперезавши штанів.
«Красніючи», як рак від кропу,
Забувши сенс своїх «оснів».
Він вивчився в радянській школі,
І був інтернаціонал.
Та свиснуть козаченьки в полі,
І він, мов фенікс, знов повстав.
Це комсомолець-християнин,
У нього Ленін на хресті.
А у душі, це той поганин,
Що Павл писав в своїм листі.
Другії, ніби то з Москвою,
Гіпербореї бо сини.
Вони ж сьогодні з перепою.
Слизькі у мулі мов лини.
Коли містраль, вони в Європі,
Як трамонтана, «Здравсвуй. Крым».
А ми ж, бо браття, знову в «жопі».
Спасає тільки рідний тин.
Я знов на припічку…