Вже зрозуміло,
вже не кохаєш.
Сумно так, наче
хтось вкрав частину
серця і крила.
Вирвав із зграї.
Щось в мені плаче,
щось в мені стигне,
щось в мені стогне,
хоче у небо,
рве особистість
речі і думи.
Рве і той спогад,
що вже занедбан.
Сни не барвисті -
сплетення суму.
«Вже» чи «ніколи»?
Хіба спроможне
тепле й яскраве
так улетіти?
Ось тобі голе
каяття сльозне,
ось тобі кава,
ось тобі квіти,
ось тобі справжні
душевні фібри.
Їж мою душу
зараз, сьогодні.
Ну? Що ти скажеш?
де там твій вибір –
на тверді суші,
чи у безодні?