Сонце тьмяніє, мов повністю вижате,
На ньому безліч червоних плям,
Скільки я, намагаючись вижити,
Писав лиш
покинутим кораблям,
Простір в’язкий, немов стиглі сливи,
Немов би рядки, які я промовляв,
Море, навій мені правильні рими,
Які я скажу не
покинутим кораблям,
Будь ласка, неси, крізь раптові зливи,
Дзвінки телефонні, пил телеграм,
Тій, яка так небесно красива,
Слова, що лунали для неї
покинутим кораблям,
Про те, що кохати – проростати у вічність,
Немов твоє тіло – благодатна земля,
Щоразу вдивлятись у риси обличчя,
Й залишити все лиш,
покинутим кораблям,
Про те, що життя – незворотній процес,
На волосині завжди тримається,
Усе на світі втрачає сенс,
Коли від цих слів твоє серце на мить,
зупиняється.