Хелена Фисои
В пустелі здичавілих снів,
Де обрій
тисне, крає небо,
Де, як дощу, чекаєш слів –
Їх стільки визріло для тебе!
Навіщо? –
Де ти?
Хто ти є? -
Омана спраги? Лялька серця?
Чиєсь чекання,
чи – моє?
От, бачиш: хочеш - мрій, чи - сердься.
Таке таємне - все твоє,
Та я тебе неначе знаю…
В відлунні морок розтає,
Коли нас ночі протинають.
З оманою світліша ніч? -
Чому ж я інші оминаю?
Жену від серця параліч:
З твоїм іменням засинаю.
Ти є примара самоти?
Хай буде так! –
Моє прозріння -
Не за гірьми! Зів’янеш ти
За мить:
цвіт,
зав’язь
і коріння.
_________________________________
Вірш Ліни Костенко
В пустелі сизих вечорів,
В полях безмежних проти неба
о, скільки слів,
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє,
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
Одне,
Своє,
Неповториме.
Нехай ти – витвір самоти,
нехай це – згадка і омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю снятся урагани.