Смотрю кино - немое, на стене,
Такой холодной, белой-белой-белой,
Где за крестом, примёрзшим на окне,
Стоит зима лохматою Сибиллой.
И тень моя рукою машет мне,
По дому ходит, кутается в шали.
Весёлый фильм, без проку, на стене.
Хочу, чтоб отпуск от себя мне дали.
Лети, душа, в мир солнечных краёв,
К вершинам мысли и в долину слова.
А тень моя - я не возьму её,
Пусть тут дрова кидает в печку снова.
Моих пусть провожает птиц-тревог.
Да, тень грустна - монахиня-печальница.
Я отдохну тут после всех дорог
И дам питья Пегасу - есть чернильница.
О, бедный конь, так горько то питьё!
Цветов Парнаса не жуёшь - мы квиты.
Что - нелегко? Такое, брат, житьё.
А мы с тобою всё-таки - джигиты.
Оригинал стихотворения Лины Костенко:
...Німе кіно — оця моя стіна,
оця холодна, біла-біла-біла,
де за хрестом замерзлого вікна
стоїть зима, кошлата, як Сибілла.
Де тінь моя окремо при мені
по хаті ходить, кутається в хустку.
Веселий фільм, нівроку, на стіні,
сама від себе хочу у відпустку.
Лети, душа, у сонячні краї,
у вирій мислі, у країну слова.
А тінь моя — не візьмемо її,
нехай у пічку підкидає дрова.
Хай проводжає всіх моїх птахів.
Це тінь сумна, бо тіні всі черниці.
Отут спочину після всіх шляхів
і напою Пегаса із чорнильниці.
Ох, бідний кінь, гірке його пиття!
Жив на Парнасі і жував би квіти.
Нелегко, брат? Нічого, це життя.
А ми з тобою все-таки джиґіти.
Папка 23 - стихотворение 72