Старанья солнца разбивалися об осень.
Под свитер холод влез и ум застыл.
А ветер делал из кудрей полоски,
Страниц пожухлых стопку ворошил.
Скамейки парка счастья не пригрели.
Людей укрыли панцири квартир.
Тревожило, что завтра - понедельник.
У всех всегда - в душе свой монастырь.
Лист за листом слетали мне под ноги.
Грусть осени передалась дождю.
И я стою одна среди дороги
Под мокрым небом ночи и молчу.
Припомнить всё мне не собрать терпенья.
Слеза в глазах? Да дождик намочил…
Я одинёшенька в промозглости осенней.
Я в осень кутаюсь, а люди все - в плащи.
Оригинал стихотворения Лины Костенко:
Бажання Сонця розбивалося об осінь.
Під светри лізли холод і думки.
Вітер шмагав розпущене волосся,
Перегортав пожовклі сторінки.
На лавках в парку щастя не сиділо.
Люди ховались в панцирі квартир.
Страждали тим, що завтра понеділок.
В кожній душі свій власний монастир.
Лист за листком спадали попід ноги.
Осінній смуток з краплями дощу.
І я стою... сама серед дороги
Під мокрим небом ночі... і мовчу.
Згадати все не вистачить терпіння.
Очі намокли... байдуже... дощі.
Сама-самісінька промерзла і осіння.
Я в осінь кутаюсь... а люди у плащі.
Папка 23 - стихотворение 64