В субтропіках мінливого життя,
В безкрайності всемирного хаосу,
Щоразу помічаю я деталь
Яку від інших відризнити можу.
Точніше це і зовсім не деталь,
Та все ж, забути я її не зможу.
Знов манить погляд безкінечна даль
До маминого рідного поргу.
Пергортаю сторінки буття,
Підводжу підсімки прожитого до нині,
І вже назад немає вороття,
Я в вир думок в зірковий час полину.
До маминого щирого люблю,
До сонця, що над полем розлилося,
До тебе місяцю, я руки підведу,
Немов у лузі молоде колосся.
Розсипав вітер дзвінку дітвору,
Шовкове листя падає в долоні,
Так хочеться побачити весну,
І бути вічно у її полоні.
Запам"ятайте істину стару;
Не забувайте рідного порогу!
Беріть з собою радість осяйну,
В свою незвідану дорогу.