Голоса моего детства. Маленькие эпизоды. Лето -укр

Лариса Геращенко
Персонажі: - баба Санька (далі –С.), баба Варка (далі – В) , баба Серафима (далі –Сф.)
Вік:  60 – 65 років

1.Баба Санька.
Приземкувата, трохи повна; маленькі, хитруваті, невиразного кольору очі, круглолиця…

Виходить з хати, стає посеред двору. Починає повільно засукувати рукава кофтини.
Поставивши руки в боки, стоїть нерухомо кілька хвилин, потім починає шморгати носом, швиденько дістає з-під рукава носовичок… Голосно чхає декілька разів підряд – Апчхи!!! Апчхи!!! Апчхи!!!... Трохи віддихавшись, набравши повітря в легені - знову… Апчхи!!! Апчхи!!! Апчхи!!!

Витерла обличчя носовичком, запхала його назад – під рукав… Стоїть нерухомо, як і стояла.
Від сусідніх хат, з різних боків, лунає:
Будь здорова, Са’нько!
На здоров’я, Са’нько!
Здорова була, Са’нько!..
У відповідь: «Спасибі всім… І вам того ж»…ще трохи постоявши, роздивившись по своєму подвір’ю, іде поратись по господарству…

І знову тиша навкруг, тільки де-не де, у якомусь дворі закудкудаче курка, сповіщаючи про те, що вона знесла яєчко, та заспіває, очманілий від спеки, півень…
***

1. Баба Серафима.
Худорлява, трохи вища середнього зросту, сірі, виразні очі, обличчя продовгувате; товста, в руку, вже сива коса, вкладена тричі віночком навкруг голови. Косу розчісує і туго заплітає раз на тиждень, після миття, бо та морока забирає наддо багато часу.

Стрімко виходить з хати… Стала на порозі… Приклавши руку козирком до лоба, дивиться в бік хати баби Саньки.

Са-а-а-нько-о-о-о!.. Трохи підождавши, знову
Са-а-а-нько-о-о-о!.. Ще трохи підождавши, ще голосніше –
Са’-а-анько!

Баба Санька вийшла з-за хати: «Чого тобі?»
- Сф. - Ти вже борщ зварила?
- С. - Зварила, а що?
- Сф. - Ковганку даси?
- С. - А твоя де ділась?
- Сф. – ( з досадою!) -Та!!! Розбила тільки що!..
- С. – роздумуючи, трохи помовчала... «Ну, так іди… дам уже…»

P.S. Ковганка – маленька, невисока глиняна посудинка, круглої або продовгуватої форми, з ручкою. Застосовувалась для розтирання сала (іноді з часником) для заправки борщу.
***

3. Баба Серафима.

З розпачем на обличчі, ось-ось потечуть сльози, виходить з хати, щось бубнить собі під ніс… Роздивляєтся по двору туди-сюди, йде до сараю, але швидко виходить з нього.
 Знову нишпорить поглядом по подвір’ю… Стала,.. хвилину подумала…
Ва-а-а-рко-о-о!.. Помовчала…
Ва-а-а-рко-о-о!...

Баба Варка обгортає картоплю. Поволі розгинає спину, долонею скидає піт з лоба, кінчиком білої хустини, пов’язаної на голові, швидкими рухами витирає рот, щоки.
Я тут…
Сф. – У тебе немає битого горщика?
В. - Десь є,.. а тобі навіщо?
Сф. - Та!!! (махає в розпачі рукою) – Розбила свій черепок!
В. - Черепо-о-о-к?!... З табако-о-о-м???!!!
Сф. – дрижачими губами… «Ага…»

Баба Варка виходить з грядки: «Підожди трохи…» Йде до хати, скоро виносить залишки горщика…
В. - Іди сюди,.. глянь,.. мо’ згодиться?

Баба Серафима, тернувши по очах долонею, з радісною посмішкою, через горОд, швиденько прямує вузенькою стежкою, обсадженою соняшником, квасолею, нагідками, красолею і маком.

Вже здаля оцінює поглядом залишки горщика – черепок. Для неї це дуже важлива річ! -  кудись же треба відсипАти з великого чавунчика, розтертий в дрібний порошок, табак. Вона його нюхає кілька разів на день. Дочка хоч і лається, то нехай собі й лається, вона ж бо не знає, що то значить – привичка!…
***

4. Баба Варка.
Теж худорлява, але ширша в костІ, ніж Серафима, такого ж зросту; великі, добрі, колись сині, але зараз уже вицвілі очі.

Під вечір… Обережно ступаючи, ходить боса по горОду, збирає в пЕлену огірки, помідори, зриває кріп, пір’ячки зеленої цибулі та часнику. Оцінє поглядом – достатньо чи ні… Зриває ще декілька огірків. Виходить з грядки… Гукає…
Шарахви-и-и-и-но-о-о-о!... Пауза…
Шарахви-и-и-и-но-о-о-о!...
Серафима – десь з подвір’я: «Ну, чо’ кричиш?.. Я ж не глуха!»

Баба Варка (під ніс): «Якби ж то». Голосніше: «Ти вже зібралась?»
Сф. - Уже!
В. - То чого не йдеш?
Сф. - Та зараз прийду – руки помию…

Баба Варка повертається в бік хати баби Саньки.
Са-а-а-нько-о-о!.. Прислухається… Знову…
Са-а-а-а-нько-о-о!..

Баба Санька в цей час сидить під хатою на ослінчику, латає стареньку спідницю – ще згодиться на городі поратись.
С. - Та тут я, тут!

Баба Варка: «Я вже городини набрала, буду збирать на стіл, а ти ж, дивись, слоїк не забудь!»
С. - Не забуду... Ще з ранку дістала!..

…Над селом, над хатами, критими соломою, тихо розливається темносинє, ще не зовсім прохололе від сонця, напоєне пахощами різних дерев,трав, квітів, городини, але вже не спекотне, лагідне повітря … Вечоріє…

P.S. Ослінчик – низенький, невеликий, продовгуватий стілець, без спинки.
Слоїк –  не велика, скляна пляшечка, на чверть, або півлітри.
Пелена – низ, поділ спідниці або плаття.
красоля –( квіти ) настурція.
Черепок- залишки від розбитого горшика, але з цілим дном.


Липень, 2013р.
***********************"****


ВечЕря на порозі

Сонце схиляється до заходу. Ще спекотно, але вже звідкілясь інколи зривається
вітерець. Хоча сам по собі він не прохолодний, але, все ж таки, з його появою стає легше
дихати, а коли забіжиш в тінь, то земля вже не з такою силою обпікає босі ноги, як
раніше…

Спільна гра в «штандера» закінчується, подруги розходяться по домівках, бо
скоро повернуться з роботи їхні батьки. Іду додому і я. До приходу мами ще потрібно
зробити деяку роботу по господарству: нагодувати курей, хоча вони цілий день і так ходили-бродили по двору, але зерна, жменю-дві, треба сипнУти, та й води свіжої налити.
А щоб її налити - беру відро (цеберку) з прикріпленим металевим цепом, йду до сусідського колодязя, дістаю воду, п’ю прямо з відра… Вода холодна-холодна, аж зуби зводить… Хоча і важко, але несу, бо ж недалечко – через дорогу. Вода через край хлюпає на платтячко. на ноги, але то нічого, все одно вони й так набрались бруду за цілий день… Мама прийде, повечеряємо, тоді й ноги перед сном разом помиємо у цинкових ночвах, куди під час обідньої перерви мама наносила води з річки, щоб та прогрілась до вечора на сонці.

Ще треба позбирати визрівші за день огірки та помідори, зібрати в скляну баночку
малину, порички і аґрус. Добре, що вишень набрала ще вранці – для киселю все готово.
Заглядаю у гніздечко – може знеслась котра з курочок?..

Зробивши свою маленьку роботу, щоб побачити маму ще здалеку, сідаю на заготовлені на зиму, складені під хатою для просушки дрова, розкладаю на колінах своє вишивання хрестиком – кольоровими квадратиками набитий малюнок – майбутня подушечка.

‘ Якийсь час вишиваю, аж ось чую: «Раїско-о-о! Раїско-о-о!» - так зове мене
баба Гуска (Серафима). Вона не любить мого імені, не признає його: «Повидумували ка’
зна що, то Нелька,( моя сестричка), то якась Ларіска!», тому вперто називає мене Раїскою.
Бабусю, я тут, дома…
Бабуся: – А Павловна вже прийшла? (Павловна – то моя мама, її всі сусіди так називають).
Я – ні,.. ще немає.
Тьотя Таня: – так іди … з нами повечеряєш.

Похапцем, але акуратно, складаю своє шитво, кладу на дрова, зверху, щоб не здмухнуло вітром, прикриваю полінцем, і стежкою, навпростець через город, біжу до сусідньої хати – вечеряти.

А вечеря, хоч і проста, але дуже смачна: зварена молоденька картопелька,
змащена вишкварками, молоденька зелена цибулька з огірочками й помідорчиками…
Звичайно, таку ж саму вечерю я їла б і вдома, але мама десь затримується, а мені вже
ой, як хочеться їсти!..

Сідаємо прямо на порозі, на розстелені дві старі «кухвайки». Картопелька, ще
гаряча, в глиняному розмальованому полив’яному полумиску – парує в променях
вечірнього сонця; огірочки – розрізані навпіл, «спітніли» від посипаної на них солі,
помідори – бери, кусай, їх не ріжуть, бо ще не дуже великі. Хліб –( бабуся спекла у печі), нарізаний товстими скибками – відламую собі частинку… Ой! яка ж то смакота!!! Поруч у глечику, такому ж розмальованому, як і полумисок, винесеному з прохолодних сіней, і тому теж спітнілого, настояний за день, вишневий компот. Але його напитись не встигаю – гукає мама : «Ларочка, где ты?»..
Мамочка, я уже бегу….
З-за високих стеблин кукурудзи та соняшника, якими обсаджені городи, дороги не видно, а тому ніхто з нас не бачив, коли вона пройшла мимо…
Подякувавши бабусю і тьотю Таню за вечерю, чмокнула їх обох у щоки, і…
знову стежкою, - до мами… Я дуже за нею скучила! аж за цілих півдня – від обіду…


Липень, 2013р.