ВОРОН
(Поему Едґара Алана По «The Raven» переклав Олександр Виженко)
Ніч глибока панувала; помарнілий і заслаблий,
Я на древньому папері осягав красу містерій
І вже майже сном забувся, - раптом стукіт десь почувся,
Ніби в двері хтось постукав - звуки з нотами тривоги.
«Гість незваний, - я подумав, - став біля мого порогу.
Мандрівник, і більш нічого».
Ні, мені вже не забути ніч грудневу - поле скрути;
Спогад цей, немов жарина, тільки серце - не цеглина.
Світла я благав у неба, бо в книжках шукав даремно
Засіб смуток подолати… Мій жаль, мій біль - моя Ленор!
Натхненні янголи крилаті уславлюють ім’я Ленор,
Не хор земний - небесний хор.
Тут шелеснув шовк завіс - як відлуння горя й сліз.
Мене той шурхіт налякав. (Я жаху більшого не знав).
Щоб заспокоїти чуття, собі я впевнено сказав:
«Це гість до мене завітав. Мабуть, замерз, зійшов з дороги.
Хоче трохи він погрітись, то ж підозри ні до чого.
Лише гість, і більш нічого».
Себе я так переконав і трохи сміливішим став.
«Пан, або ж пані, - без вагань гукнув, - не треба дорікань.
Я був утомлений, здрімнув, і тихий стукіт ваш не чув.
Я, безумовно, вас впущу… Тепло в домі, слава Богу!»
Двері настіж відчиняю, - глядь! - а там нема нікого.
Темрява - і більш нічого.
Я вдивлявся в ніч глибоку, марив, мріяв, одинокий,
Бачив те, що не побачить людям світу гомінкого;
Мертва тиша панувала в царстві лугу снігового,
Тільки шепіт, ніжне слово… Гукнув хтось лагідно: - «Ленор!».
Це я його прошепотів, луна озвалася: - «Ленор!».
То луна - і більш нічого.
В дім ввійти душа звеліла (вся вона палахкотіла).
Знову стук порушив тишу, ще гучніший, ніж раніше.
Стукіт покотивсь розлого, наче біг коня стрімкого
Серед ночі за віконцем… «Що воно за таємниця?
(В серці мовби блискавиці). Злодій? Звір? Яка дурниця! -
Вітерець - і більш нічого».
Тільки я вікно від себе, - з крильми чорними, як небо,
Залетів величний Ворон - (Так штурмує душу горе) -
Свідок старини святої…. Гордий, норову крутого,
Як ті леді або лорди, Ворон сів на бюст Паллади
Над дверима мого дому, войовниці бюст, Паллади…
Сів, сидить - і більш нічого.
Ворон, важний як витія, враз печаль мою розвіяв;
Був він чорний, мов точений з древа дивного, ****у*(*****ове дерево — цінна деревина з твердим ядром чорного, темно-коричневого, рідше червоного, зеленого, білого кольору, яку дають дерева родини ебенових. Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 452.)
«Де твій шолом, щит? - питаю. - Хочу я тебе почути.
Як тебе всі звуть, сміливцю, в краї, де вороння кряче,
Де на березі Аїду пекло куриться чортяче?»
Ворон крикнув: «Не вернути!»
Вразив птах мене незграбний тим, що мову знати ладний.
Людську мову знати ладний! Тільки я не міг збагнути,
Що він мав мені сказати? - адже я страждав від смутку.
Кожен, власне, здивувався б, стрівши в домі опівночі
Посланця із підземелля, ще й з ім’ям таким містичним
І дивацьким «Не вернути».
Ворон вимовив два слова, лише два сакральних слова,
Ніби вистогнав молитву, для душі благав спокути.
Окрім цього, жодним пірцем він не смів поворухнути.
Та коли пробурмотів я: «Мав я друзів і надії;
Де усе? Не відгукнеться. Так і він в Аїд вернеться», -
Ворон крикнув: «Не вернути!»
Вигук був доречним, вдалим, враз мені тривожно стало.
«Безсумнівно, - я подумав, - він лиш це уміє втнути.
Певно, в нього був господар, що носив страждання пута,
Той, кого нещасна Доля пісні відчаю навчила;
Пісня втрат і мук від болю впала й Ворону на крила,
Вигук туги «Не вернути!»
Гість мій раптом стрепенувся, мимоволі я всміхнувся,
Перед птахом і дверима в кріслі я усівся чинно,
Щоб у думці потонути і відгадку роздобути:
Що віщун старий, неспритний, гостродзьобий, сухорлявий,
Звиклий святість зневажати, зажадав мені сказати,
Прокричавши: «Не вернути!»?
Так сидів я весь в здогадках, поглядаючи на птаха.
Той своїм вогнистим оком мов би жер мене звисока.
Лампи світло… бархат крісла… знову туга серце стисла!
Тут любила, посміхнувшись, вушком подушки торкнутись,
І до мене, пригорнувшись, після пестощів заснути
Та, яку вже «не вернути!»
Раптом мовби серафими із кадильниць залу димом
Фіміаму затопили. Їхні крильця шелестіли,
Ніжки килимом ступали… «О, бездолько! - заволав я. -
Це Господь тебе рятує, забудьків бальзам дарує,
Про Ленору щоб забути, у непам’ять повернути!»
Ворон крикнув: «Не вернути!»
«Віщий Вороне! - гукнув я. - Зло в тобі чи Божа сила?
Чи ти є добра провидець, чи слуга Сатанаїла?
Ти старезний, все ж сміливий! На землі цій маячливій,
В домі скорбнім, заклинаю, провісти мені, благаю:
Чи є трунок, щоб, як вип’єш, можна все було забути?
Ворон крикнув: «Не вернути!»
«Віщий Вороне! - гукаю. - Зло в тобі чи Божа сила?
Якщо вдячний ти Творцеві за свої могутні крила,
Огласи душі стражденній: десь далеко, у Едемі,
Дано їй чи ні Ленору світлодайну огорнути
І окриленим хористом поруч з нею вічно бути?
Ворон крикнув: «Не вернути!»
«Годі слів! - я скочив з крісла. - Мову скінчено, примаро!
До Аїду повернися, осідлавши чорну хмару.
Не брудни брехнею стіни, не залиш ані пір’їни,
Не чорни Паллади бюста в скляній арці над дверима,
Й краплі крові з мого серця дзьобом ти не смій добути…
Ворон крикнув: «Не вернути!»
Чорний Ворон, білий мармур - мов фіксована картина;
Син Аїду і Афіна й досі в арці над дверима.
Око демонське тускніє, схоже на маленьку зірку.
Світло лампи тінь пташину відкидає на долівку.
Мою душу тінь замкнула, як мерця у домовині,
Не підвестись їй з-під тіні.
Кінець.
Квітень-травень 2013 р. м. Запоріжжя
ВОРОН
(Поема Едґара Алана По «The Raven»; підрядковий переклад Артема Виженка)
Одного разу, похмурої опівночі, поки я розмірковував, слабкий і стомлений,
Щодо багатьох дивних і цікавих томів, що містили забуті практичні знання,
Поки я кивав головою, майже дрімаючи, раптом почувся стукіт,
Ніби хтось ніжно постукував, постукував у двері мого дому.
«Це якийсь гість, - пробурмотів я, - стукає у двері мого дому,
Лише це, і більше нічого».
О, я чітко пам’ятаю, це було в середині грудня,
І кожний окремий спогад закарбовував свою примару на долівці.
Я з нетерпінням очікував настання ранку; - даремно я намагався дізнатися
Зі своїх книг спосіб позбавлення жалю - жалю за моєю втраченою Ленор -
За рідкісною, променистою дівчиною, яку ангели назвали Ленор -
Яка тут позбавлена імені назавжди.
І шовковистий, сумний, непевний шурхіт кожної пурпурової занавіски
Стривожив мене, сповнив мене надзвичайними жахами, які раніше я ніколи не відчував;
Так, що зараз, аби уповільнити биття мого серця, я стояв, повторюючи:
«Це якийсь гість бажає увійти у двері мого дому,
Якийсь пізній гість бажає увійти у двері мого дому;-
Лише це і більше нічого».
Одразу ж моя душа відчула себе сильніше; тоді, не вагаючись ані хвилини,
Я сказав: «Пан, або ж пані, я щиро прошу вашого прощення;
Але справа в тому, що я дрімав, і ви прийшли, і так тихо ви постукали,
І так тихо постукотіли, постукотіли у двері мого дому,
Що, я не був достатньо певний, що почув вас», - тут я відкрив двері навстіж; -
А там лише темрява і більше нічого.
Пильно вдивляючись у цю темряву, я довго стояв там, дивуючись, з острахом,
Сумніваючись, мріючи про те, про що жоден смертний ще ніколи не смів мріяти;
Але тиша було непорушною, і з неї не долинало ані звуку,
І єдиним словом, вимовленим пошепки, було слово «Ленор!»,
Це я прошепотів, і луна пошепки відповіла словом: «Ленор!»
Лише це? і більше нічого.
Я повернувся у дім, вся моя душа в мені горіла,
Скоро я знову почув стукіт, дещо голосніше, ніж раніше.
«Звісно, - сказав я, - звісно, це щось за гратами мого вікна;
Що ж, погляну, що там таке, і розгадаю цю таємницю,
Нехай моє серце заспокоїться на хвилину і розгадає цю таємницю; -
Це просто вітер і більше нічого!».
Тут я розкрив навстіж віконницю, коли, часто хлопаючи і розмахуючи крильми,
Усередину влетів величний Ворон святих днів минувшини;
Він жодним чином не виявив поваги; він ані на хвилину не зупинився, не завмер;
Але з виглядом Лорда або Леді видерся на сідало над дверима мого дому -
Видерся на бюст Паллади просто над дверима мого дому -
Видерся, і сів, і більше нічого.
Потім цей чорний, мов *****(*****ове дерево — цінна деревина з твердим ядром чорного, темно-коричневого, рідше червоного, зеленого, білого кольору, яку дають дерева родини ебенових. Словник української мови: в 11 томах. — Том 2, 1971. — Стор. 452.), птах викликав на моєму сумному обличчі усмішку
Через серйозність і жорсткість виразу його обличчя.
«Хоча твоя голова і непокрита, і ти без щита, ти, - сказав я, -
Звісно, не боягуз, страшний, жахливий, старий Ворон, котрий подорожує з берегів Ночі,
Повідай, яке ім’я тобі дано на берегах Плутонової ночі!»?
Ворон сказав: «Ніколи».
Я був доволі здивований тим, що цей незграбний птах так чітко чує мовлення,
Хоч його відповідь нібито була безглуздою і не відповідала ситуації;
Адже ми не можемо не погодитись, що жодній живій людині
Ще не доводилося бачити птаха над дверима його домівки,
Птаха чи звіра над вирізьбленим бюстом над дверима мого дому
З таким ім’ям як «Ніколи».
Але Ворон, сидячи одиноко на нерухомому бюсті, вимовляв лише
Одне це слово, ніби виливав у одному цьому слові свою душу.
Крім цього він не прорік нічого, і не поворухнув ані пером,
Коли я ледь чутно пробурмотів: «Інші друзі раніше прилітали -
Завтра він покине мене, як раніше пішли мої надії».
Тоді птах сказав: «Ніколи».
Стривожений тим, що тиша була порушена настільки легко вимовленою відповіддю,
«Безсумнівно, - сказав я, - те, що він рече, - єдине, що він вміє вимовляти.
Його впіймав якийсь нещасний господар, якого немилосердне Лихо
Переслідувало швидко і переслідувало швидше, поки його пісні несли один тягар -
Поки його панахида не породила цей меланхолічний тягар
Слова «Ніколи».
Але Ворон усе ще викликав усмішку на моєму сумному обличчі,
Я одразу ж викотив стілець з подушкою перед птахом, бюстом, та дверима;
Потім, сідаючи на бархат, я почав зв’язувати
Думку з думкою, думаючи, що цей віщий птах давнини -
Що цей зловісний, незграбний, жахливий, сухорлявий і віщий птах давнини
Мав на увазі, каркаючи: «Ніколи».
Я сидів, весь у здогадках, проте не висловлюючи це ані словом
Птахові, чиї вогняні очі тепер пропалювали мене до глибин серця;
Я сидів, здогадуючись про це і про інше, коли моя голова, розслабившись, схилилась
На бархатну підкладку подушки, якою милувалося світло лампи,
Проте на цю її бархатну підкладку подушки, якою милувалося світло лампи,
Вона, нажаль, не приляже ніколи!
Тоді мені здалося, що повітря стало щільнішим, сповненим пахощами невидимої курильниці,
Яку розкачували серафими, звуки кроків котрих дзвоном відбивалися на долівці, вкритій ковдрою.
«Нещасний! - скрикнув я, - Твій Бог надав тобі -
Перепочинок, перепочинок і напій забуття від твоїх спогадів про Ленор!
Спорожни, о спорожни цей милосердно наданий напій забуття і забудь цю загублену Ленор!»
Ворон сказав: «Більше ніколи».
«Пророк! - сказав я, - Породження зла! Пророк, будь ти чи то птахом, чи дияволом! -
Чи то послав тебе спокусник, чи то буря викинула тебе на цей берег,
Занедбаний, проте безстрашний, на цій пустинній, проте чарівній землі -
У цьому домі, який переслідує жах, - скажи мені правдиво, я благаю,
Скажи, чи є, чи є бальзам забуття? - скажи мені, скажи мені, благаю.
Ворон сказав: «Більше ніколи».
«Пророк! - сказав я, - Породження зла! Пророк, будь ти чи то птахом, чи то дияволом!,
Небесами, які простираються над нами, Господом, якому ми обидва поклоняємося -
Скажи цій душі, обтяженій смутком, чи в далекому Едемі
Дано йому буде обійняти святу дівчину, яку янголи іменують Ленор -
Обійняти рідну і променисту дівчину, яку янголи називають Ленор?
Ворон сказав: «Більше ніколи».
«Хай же буде це слово знаком нашого прощання, демонічний птах! - скричав я, схоплюючись на ноги. -
Повертайся до бурі та до Нічного берега Плутона!
Не залиш жодної чорної пір’їнки в якості знаку тієї брехні, що її промовила твоя душа!
Залиш мою самітність непорушеною, забирайся з бюсту над моїми дверима!
Забери свого дзьоба з мого серця, і забери свій образ геть від моїх дверей!»
Ворон мовив: «Ніколи».
І ворон, ніколи не улітаючи, усе сидить і сидить,
На блідому бюсті Афіни просто над дверима мого дому;
І його очі усім своїм виглядом нагадують демона, що спить,
І лампа, що сяє над ним, відкидає його тінь на долівку;
І моя душа з-під цієї тіні, що коливається на долівці,
Не підійметься - ніколи!
Кінець.
Едгар Алан По «The Raven»
Once upon a midnight dreary, while I pondered,
weak and weary,
Over many a quaint and curious volume of forgotten
lore -
While I nodded, nearly napping, suddenly there came
a tapping,
As of some one gently rapping, rapping at my
chamber door -
'"Tis some visiter", I muttered, "tapping at my chamber
door -
Only this and nothing more."
Ah, distinctly I remember it was in the bleak December;
And each separate dying ember wrought its ghost
upon the floor.
Eagerly I wished the morrow; - vainly I had sought
to borrow
From my books surcease of sorrow - sorrow for
the lost Lenore -
For the rare and radiant maiden whom the angels
name Lenore -
Nameless here for evermore.
And the silken, sad, uncertain rustling of each purple
curtain
Thrilled me - filled me with fantastic terrors never
felt before;
So that now, to still the beating of my heart, I stood
repeating
"Tis some visiter entreating entrance at my chamber
door -
Some late visiter entreating entrance at my chamber
door; -
This it is and nothing more."
Presently my soul grew stronger; hesitating then no
longer,
"Sir", said I, "or Madam, truly your forgiveness
I implore;
But the fact is I was napping, and so gently you came
rapping,
And so faintly you came tapping, tapping at my
chamber door,
That I scarce was sure I heard you" - here I opened
wide the door; -
Darkness there and nothing more.
Deep into that darkness peering, long I stood there
wondering, fearing,
Doubting, dreaming dreams no mortal ever dared
to dream before;
But the silence was unbroken, and the stillness gave
no token,
And the only word there spoken was the whispered
word, "Lenore?"
This I whispered, and an echo murmured back the
word, "Lenore!"
Merely this and nothing more.
Back into the chamber turning, all my soul within me
burning,
Soon again I heard a tapping somewhat louder than
before.
"Surely", said I, "surely that is something at my
window lattice;
Let me see, then, what thereat is, and this mystery
explore -
Let my heart be still a moment and this mystery
explore; -
'Tis the wind and nothing more!"
Open here I flung the shutter, when, with many a flirt
and flutter,
In there stepped a stately Raven of the saintly days
of yore;
Not the least obeisance made he; not a minute stopped
or stayed he;
But, with mien of lord or lady, perched above my
chamber door -
Perched upon a bust of Pallas just above my chamber
door -
Perched, and sat, and nothing more.
Then this ebony bird beguiling my sad fancy into
smiling,
By the grave and stern decorum of the countenance
it wore,
"Though thy crest be shorn and shaven, thou", I said,
"art sure no craven,
Ghastly grim and ancient Raven wandering from
the Nightly shore -
Tell me what thy lordly name is on the Night's
Plutonian shore!"
Quoth the Raven "Nevermore."
Much I marvelled this ungainly fowl to hear discourse
so plainly,
Though its answer little meaning - little relevancy
bore;
For we cannot help agreeing that no living human
being
Ever yet was blessed with seeing bird above his
chamber door -
Bird or beast upon the sculptured bust above his
chamber door,
With such name as "Nevermore."
But the Raven, sitting lonely on the placid bust, spoke
only
That one word, as if his soul in that one word he did
outpour.
Nothing farther then he uttered - not a feather then
he fluttered -
Till I scarcely more than muttered "Other friends have
flown before -
On the morrow he will leave me, as my Hopes have
flown before."
Then the bird said "Nevermore."
Startled at the stillness broken by reply so aptly
spoken,
"Doubtless", said I, "what it utters is its only stock
and store
Caught from some unhappy master whom unmerciful
Disaster
Followed fast and followed faster till his songs one
burden bore -
Till the dirges of his Hope that melancholy burden bore
Of 'Never - nevermore.'"
But the Raven still beguiling my sad fancy into
smiling,
Straight I wheeled a cushioned seat in front of bird,
and bust and door;
Then, upon the velvet sinking, I betook myself
to linking
Fancy unto fancy, thinking what this ominous bird
of yore -
What this grim, ungainly, ghastly, gaunt, and ominous
bird of yore
Meant in croaking "Nevermore."
Thus I sat engaged in guessing, but no syllable
expressing
To the fowl whose fiery eyes now burned into my
bosom's core;
This and more I sat divining, with my head at ease
reclining
On the cushion's velvet lining that the lamp-light
gloated o'er,
But whose velvet-violet lining with the lamp-light
gloating o'er,
She shall press, ah, nevermore!
Then, methought, the air grew denser, perfumed from
an unseen censer
Swung by seraphim whose foot-falls tinkled on the
tufted floor.
"Wretch", I cried, "thy God hath lent thee - by these
angels he hath sent thee
Respite - respite and nepenthe from thy memories
of Lenore;
Quaff, oh quaff this kind nepenthe and forget this lost
Lenore!"
Quoth the Raven "Nevermore."
"Prophet!" said I, "thing of evil! - prophet still,
if bird or devil! -
Whether Tempter sent, or whether tempest tossed thee
here ashore
Desolate yet all undaunted, on this desert land
enchanted -
On this home by Horror haunted - tell me truly, I
implore -
Is there - is there balm in Gilead? - tell me -
tell me, I implore!"
Quoth the Raven "Nevermore."
"Prophet!" said I, "thing of evil! - prophet still, if bird
or devil!
By that Heaven that bends above us - by that
God we both adore -
Tell this soul with sorrow laden if, within the distant
Aidenn,
It shall clasp a sainted maiden whom the angels
name Lenore -
Clasp a rare and radiant maiden whom the angels
name Lenore."
Quoth the Raven "Nevermore."
"Be that word our sign of parting, bird or fiend!"
I shrieked, upstarting -
"Get thee back into the tempest and the Night's
Plutonian shore!
Leave no black plume as a token of that lie thy soul
hath spoken!
Leave my loneliness unbroken! - quit the bust above
my door!
Take thy beak from out my heart, and take thy form
from off my door!"
Quoth the Raven "Nevermore."
And the Raven, never flitting, still is sitting, still is
sitting
On the pallid bust of Pallas just above my chamber
door;
And his eyes have all the seeming of a demon's that
is dreaming,
And the lamp-light o'er him streaming throws his
shadow on the floor;
And my soul from out that shadow that lies floating
on the floor
Shall be lifted - nevermore!