Вже яблука доспіли у саду
І налилися ароматним соком.
Всміхається одне рум'яним боком,
Припрошує: "Зірви, бо упаду".
Зриваю яблуко таке важке,
Таке пахуче, сповнене нектару.
Уже потрібно готувати тару.
Щоб не пропало диво золоте.
А сад стоїть, важкі пригнувши віти,
І яблука, малі збитошні діти,
Зриваються і падають в траву.
Заглибившись в пахучу сутінь саду, -
Замріяний відчув краси я владу, -
Чаруюсь нею, дихаю, живу!