Так тихо, ще не було ніколи.
Ніколи ще ніхто так не мовчав.
Холод - я відчувала його на своїй шкірі. Маленькі мурахи підіймалися від кінчиків пальців і доходили до мізків - вони щось шукали.
Мої м`язи були розслаблені, але навіть при цьому інколи відчувався хрускіт кісток - напевно ти недооцінював свою силу та я не злилась. Приємна біль.
Погляд - в гору, в низ, в сторону: ліву, праву, головне не в очі, не на тебе. Ти почав хрипіти, потрібно закрити вікно. Дує, вітер на вулиці.
Спокій розбиває інтим - це добре. Зараз нам це ні до чого, ці сопливі, мінорні ноти.
Знаєш, я так боюся пауків - маленьки ніжки, багато очей, огидний живіт. Мене кидає в холод від їхньої присутності, але рука не підіймається вбити ні одного з них. Невідома могутність співчуття?
Одного разу, я взяла одного на руку і невідчувала його, він був таким милим, що навіть на деякий момент, я його полюбила. Гарний вечір був. Цікаво де той паук?
А ще, я боюсь тебе - чому? Майбуть через павуків. Коли я з тобою , я відчуваю себе на його місці. Ти мене не кривдиш, тримаєш біля себе, а потім відпускаєш і просто згадуєш про "гарний вечір"...
П.с. через З дні, було проведено дома генеральне прибирання, про павуків немає і згадки. Зі мною буде так само?
23.02.2013