(трішки жартома)
Не гнівись, прошу тебе, коханий,
Що обід вже вистиг з самоти...
Знають Небо та Пегас буланий:
Двоє в мене любих – вірші й ти!
Лише з вами щастя входить в душу:
До кишені не сховать снагу!
Між двома себе ділити мушу,
Кожну мить, сприймаючи благу.
Я ж обід віршами приправляла,
В пирогах моїх – душі без меж (!),
Лиш на хвильку відійшла, бо знала –
Мусить світ почути пісню теж!
... а якби на шальках помістились,
Два чуття, сріблястіші за ртуть –
Терези самі б ще й засвітились...
Здогадайся, любий: в чім тут суть?