Зомлів шпориш зо спеки край дороги,
Вже не базікає з травою джміль,
Про те, що він дідусь бджоли-небоги,
А ковила в дугу сховала біль.
Гінка трава од спраги очманіла...
За що страждає? В чім її вина?
Чи то людських негідних вчинків сила
Дощу пролитись вчасно не дала?!
Бо не буває винних у природі –
Не знає звір жадоби без потреб!
А люди? Забувають слово "годі",
І чахне за людські провини степ.