Сніг. Сніг. Щось угорі отверзлося чи розверзлося. Сипле, падає, кружляє, хурделить, замітає, укриває.
І все, як тоді.
Тих «тоді» було вже стільки, що переплутуєш, згадуючи.
Такий холодний, такий пухнастий, такий дівинно-невинний, він приніс мені тебе, теплого, південного, з небесно-голубим, широко відкритим до щастя і віри в його вічність серцем. І білими, наче первинно-сотвореними, трояндами.
…Білий сніг, білі стіни, білі халати, біле обличчя, білий, нейтрально-білий голос колеги в інтенсивно-зеленому костюмі інтенсивної терапії: «Готуйтеся до найгіршого…» Це не мені, це жінці… незнайомій жінці… його жінці…
До чого найгіршого? Найгірше вже сталося двадцять років тому. Для мене гіршого вже не буде. Найгірше чекатиме на цю жінку, обличчя якої я пригадую ледь-ледь, воно вгадується крізь туман, і темряву, і забуття, і біль минулого. Так болить давно ампутована рука. На її місці виросла інша, і ти вже чудово даєш собі раду з усім тим новим-старим-втраченим-набутим, але вона болить іноді на дощ… Або на сніг…
Такий білий, такий легкий, немов ангельська пір’їнка, мов подушка, мов… душа… аніма… ре… реанімація…. Місце, де повертають душу у тіло. Повертають. Або ні.
Колись ти пішов – і не повернувся.
І це було оте найгірше. Гірше навіть за неповернення душі у тіло.
«Готуйтеся до найгіршого». Як легко ти вимовив ці слова, колего в хірургічному костюмі кольору надії. Щоденне тренування, тому й легко.
Але нічого у вас не вийде, білі сніги, яким так любо засинати і засипати. Я не віддам вам його. Не тому, що мій. Просто він моїй дитині тато. Бо я так хочу. Я так сказала. Бо я – Жанна, героїня, войовниця, я боротимусь і перемагатиму. Біди, геть звідсіля! Я не пущу вас до людей, яких люблю. Я розфарбую білі стіни у рожеве й голубе, я намалюю вам світ надії.
Білі сніги, білі стіни, біла подушка, біле обличчя, руки, незвично білі, бгають ковдру. Слова, білі й болючі: «Ти прийшла. Тепер все буде добре».
Твої руки теплі і живі, очі розгублено-загублені, але ти по цей бік.
Нехай повільно, нехай по кроку, кволо, знесилено, але ти по цей бік і віддаляєшся від лінії, за якою темно. Дай руку, я допоможу тобі. Я триматиму цю ниточку, я сукатиму з неї линву. Ниточка потроху перетворюється з прозоро-білої на зелену. З кожною краплиною у вену, з кожним словом молитви, і тут, над головою і тілом, в якому пожежа, і там, далеко, у вічному південному місті, де тиша, спокій, запах ладану і мерехтіння свічок, там, де слова сплітають ниточки у линву, де краплі прохань падають на шальку терезів, схиляючи її на цей бік.
«Ти прийшла. Тепер все буде добре».
Я прийшла. Ти – батько моїй дитині. І тому я тут, де немає мені ролі, де я потрібна, але безіменна. «Хто ви йому?» А я не знаю, що сказати.
Я подам тобі руку, щиро, по-справжньому, по-чоловічому теплу, але подам… не по-справжньому. Вже стільки років ми чужі. Ці романтичні сентименти – прийшла, побачила – і в душі сколихнулося, ожило – це не про мене. Нічого не сколихнулося, не ожило.
Чому ж воно завжди буває так – всі ви повертаєтеся. Завжди. Завжди. Завжди. Побиті, посічені шаблями життя, порубані долею. «Під оберіг твій прибігаю…» І завжди пізно. Замело. Занадто товста крига виплаканого. Замело…
І знову сніг. І синій, холодний, порожній світ кидає в очі темряву, шмагає обличчя колючим вітром, хапає за ноги кучугурами. Вітер перемішує небо, хмари, землю, сніг, здіймає, опускає, гойдає – і не розбереш низу й верху у цій заметілі.
Інший вітер, вітер часу й спогадів, гортає у пам’яті зім’яті сторінки, гортає поза волею, навіть усупереч їй. Все здавалося надійно замурованим у сховку і замкнутим на ключ – гірке, болюче, не діставайте, не хочу, хай лежить, хай обростає мохом забуття, навіщо воно мені знову! Та не питає вітер, місить землю з небом у щось брудно-сіре, оголюючи сіру асфальтову суть. А може, не асфальтову. Може, десь там, під білим і сірим спогадом про літо наодинці та літа удвох приховала свою слизьку спину зрада, змерзлося у груддя оте виплакане, і ти знову послизнешся, і знову впадеш, не встигнувши ні зойкнути, ні вхопитися за сталість штампу в паспорті, ні спертися на чиєсь надійне плече… та чи існують вони, надійні?
Ти послизнешся і впадеш, і біль не у серці, не уявний абстрактний, а цілком земний, реальний і примітивно-банальний пояснить тобі суть, і сенс, і основу – підводься і йди далі, якщо зможеш. У земному, анітрохи не фігуральному падінні фізичним тілом до грішної землі астральне участі не бере. Воно літає довкруж і спостерігає, як ти підводишся, обтрушуєш примітивно-сірий сніг з білосніжно-астральних крил і прикушуєш губу, намагаючись прочинити дверцята таксі, яке хтось, поза сумнівом, милосердний, зупинив неподалік.
Біль зупиняє і повертає, біль обертає довкола себе все, що потім, і обмежить до майже нерухомого всі задуми. Те, що досі відбувалося непомітно, стає майже неможливим, кожна із земних звичайних справ виростає у подвиг…
Ти зрозумієш, чому людині не можна жити одній. Бо хтось мусив би зняти засніжену шубу, забрати з рук сумку, переодягнути з офіційно-офісного в тепло-м’яко-домашнє. Цього «хтося» поруч із тобою не має, і ти робиш усе сама. Бо вас тепер двоє – ти і біль.
І знаєш, за що і навіщо.
За те, що засумнівалася, що докорила. І для того, щоб зрозуміла – не можна одній.
Він, твій новий наречений з коротким іменем Біль, віднині спатиме з тобою і будитиме посеред ночі, ходитиме поруч, триматиме за руку, і не відпускатиме довго-довго.
Тобі й досі ніхто не допомагав жити, але був голос із далини, що вмів пожаліти і підтримати, і це давало сили.
Але сніг замітає усе, замів і його. Так недовго довелося тобі тішитися – от він, посланий мені…
Ніч без сну – одна, і друга, ніч, коли вас у ліжку двоє – ти і біль. Та ранок понеділка озивається звуком сурми, і треба йти, і треба посміхатися, і брати до рук меча, бо ніхто не повинен знати, що ти беззбройна і вразлива.
Ранок понеділка озивається голосом із телефону. Тебе чекають, ти потрібна.
А сніг іде, і заносить дороги, і його вже стільки, як бувало тільки на твоїй білосніжній батьківщині, там, у глибоких снігах Колими. Люди цієї землі таких кучугур не бачили, і для них це – стихійне лихо, зупиняється рух. Для всіх, але не для тебе. Бо телефонує ще й вона – жінка, що прожила із твоїм чоловіком двадцять щасливих років, просить прийти і нагодувати, бо замело, засніжило, закурило, не доїхати…
Привіт тобі, о героїне! Ти героїчно долаєш замети, героїчно впольовуєш те, що він любить – не забула ж, не забула!, не рахуєш, скільки коштує те, що йому можна – бо можна лиш те, що малій дитині. У тебе три торби на дві… на одну руку, і ані машини, ані жодного таксі. Бо не ходять, бо замело, закурило. І ти знову героїчно перемішуєш дорогу до лікарні – та що там моя рука, моє серце, що вистрибує, мій тиск в зашкалі – блін, старушенція з професійною гіпертонією… Ти поспішаєш, бо тебе кликано, бо там без тебе ніяк, бо недужого відвідати – твій християнський обов’язок. І кілометри з торбами навіть не щось особливе, подумаєш! Ти звикла, що все – сама. Тебе ніхто не проведе, не зустріне, не підвезе, не понесе твого вантажу, бо колись цей чоловік, що зараз кличе, покинув тебе двадцять років тому задля жінки, якій перемело, закурило, автобуси не ходять, а вона не звикла автобусами, вона звикла, що мужня жона, і все піднесуть і привезуть, і візьмуть на мужні плечі, і пожаліють, бо вона – жінка. Кохана жінка.
І ти – мужня непереможна героїня, ти – Жанна, ти всім промокашка для сліз, ти паличка-виручалочка, ти – фея-чудотвориця, всіх зрозумієш, всіх обігрієш, порятуєш, бо віриш, віриш, віриш, закінчена ідіотка, в добро і справедливість, у вічную любов, бо хто ж іще, як не ти!
А вітер січе обличчя сніжинками – красивими, правильними у свій шестикутності, неповторними у своїй красі. І це вже навіть не смішно, і нічого не варте навіть як сюжетна лінія роману в кращих традиціях сибірської Санта-Барбари – нести крізь замети і кучугури в руках, переламаних колись його зрадою вперше і зрадливою кригою минулого під сірим снігом спогадів удруге ці пюре-паштетики, ці супчики-мупчики.
У лікарні тихо цієї пори. Сучасна реанімація не пищить, як це полюбляють показувати в серіалах, вся апаратура працює безгучно. Пульс вже не зашкалює, але кардіограма – гори і долини, і від’ємні зубці там, де не треба. Не дивися, доктор, не дивись, вдавай, що не тямиш, бо не збережеш необхідного оптимізму в погляді. Він посміхається – Господи, слава Тобі! І ти годуватимеш із ложечки цю велику слухняну дитину, таку кволу, таку хвору, таку на межі небуття, і радітимеш кожній його посмішці, бо посмішка тримає по цей бік.
Та згадуватимеш іншу велику дитину, іншу зиму, інший сніг, також кришталево-правильний у вишуканій красі кожної сніжинки і такий колючий…
Це велике сиве дитя, з іншого світу, з іншої, теплої, південної землі, кришталево-правильне, досконало-чисте помислами й тілом, але таке вразливе, незвичне до нашого холоду і підступності ідеально-шестикутної краси… Воно дихало красою необачно, на повні груди – і поранилося… Викашлювало поцілунки сніжинок, палало гарячковим рум’янцем, не могло підняти з подушки срібної голови. І кожен пальчик, кожен волосок цього великого, красивого дорослою мужністю тіла був тобі так шалено любий, і пестила, і зігрівала, і носила б на руках, мов немовля, якби сама не вміщалась на цій чоловічій долоні з дитинно-тонкими пальчиками, якби він не тримав тебе у цьому човнику, не ніс по життєвих хвилях, тихо посміхаючись, тебе, таку прикру з усіма твоїми примхами, страхами, звичками та чавунним ядром минулого на шиї. Ці долоні так легко піднімали тебе над собою, ці крила так просто тримали дах із хмар і неба, і краплі земного скочувалися, не забруднивши і не замочивши.
Це твоя висока небесна любов. Але є ще земне, просте, звичайне, без крил, а з руками й ногами, з усім, чим живемо у цьому світі. І від цього тебе не захистять небесні крила, не допоможуть. Бо вони так далеко, такий тихий їхній шелест, таке глибоке і суворе мовчання. А ти наповнюєш це канонічне мовчання і тишу в ньому тільки тим, що маєш – своїм суворим досвідом, який висить, мов чавунне ядро на шиї. Глибшає мовчання – гіркішають слова, що ними наливається світ навколо. Бо ангели – знають і вірять. А ти щойно навчилася вірити ангелам – і мовчання… Віра твоя ще така нетривка, а випробувань і спокус так багато, а земне тіло нагадує болем кожного руху, що земного життя ніхто не відміняв, крила рук не замінюють.
Мовчання, мовчання, густе, хоч ріж його ножем… Воно тобі ненависне, ти не вмієш його і не любиш його, ти пояснюєш – і тебе не розуміють. І нема тобі неба. Бо ти його не вмієш.
Мовчання іноді розколювалося телефонними дзвінками. Звідти. Де повертають душу у тіло. Або ні. Голос розпачу прокотився поза спиною сніговою завірюхою…
Знову треба бігти, долаючи сніги і страх побачити вже не людину, а тіло.
І ніби ж усе, як було – білі стіни, біле обличчя, білі руки.
«Женя»…
«От бачите? Згадали! А то – нічого не пам’ятаю…Все добре, все гаразд!» - радіє медсестра, імені якої він не можу пригадати.
Гаразд то воно гаразд, от тільки я – не Женя. Женя – молодший брат.
Він не спитав – хто ти? Просто очі наповнились сльозами.
Ніколи не бачила, як чоловік плаче. Він завжди був таким залізним.
Очі повні сліз. Губи рухаються, слова переплітаються без ладу: «Що зі мною? Де я? Нічого не можу пригадати… Хто ти?»
Ну от ти і спіймалась! Спробуй тепер пояснити коротко і зрозуміло, хто ти. Чого стоїш отут у білому, мов торішній сніг, халаті.
Його пам'ять витерли якісь прибульці, витерли. Залишили чистий лист, білий, наче рясно посипаний снігом. І по ньому треба знову протоптувати сліди. Або змітати білий сніг, оголюючи товстий шар брудно-сірої криги.
Білі пальці обмацують білу голову – наче на місці, чому ж у ній так порожньо? Білі губи повторюють без кінця: «Женя, Женя, Женя… Коля… Саша… Рая… Юра… Женя…»
Все правильно, ти всі імена називаєш правильно. Всі, крім мого.
Нічого, все буде добре, це просто інсульт. Щось там в басейні якоїсь артерії чи вени – не однаково хіба? Порушилося кровопостачання центрів, що відповідають за пам'ять, і тепер у твоїй голові все переплуталося. Це нічого, добре, що живий. А пам'ять відновиться, треба просто зачекати.
Телефон: «Як він? Ми вже їдемо, ще година…» Вона, Рая, дружина.
Ще годину я посміхаюся, посипаю чистий листок твоєї пам'яті легкими сніжинками – не муч себе, все минеться.
І от вони, ті, хто вкарбований у серце так, що не забудеш – дружина, син.
Лікар у мені сильніший за жінку: «Спокійно. Він може вас не упізнати. Без емоцій. Терпляче виправте, якщо називатиме чужі імена, не травмуйте хворого. Це минеться, пам'ять відновиться».
Ні, чорт забирай, Санта-Барбара живе і перемагає! Та Голівуд вигнав би з порога за такий гниленький сюжетний поворот! А життя нічого, терпить. Як я собі подобаюся зі своєю американською толерантністю – ще трохи – й обнімемося, мов рідні сестри.
Вона схиляється над цим білим обличчям: «Як ти?»
Я беру сумку – мої функції вичерпані, незрозуміла роль закінчена, треба тихо вийти, не чекаючи оплесків, бо за роль другого плану тут премій не дають, вимітаєшся, та й по всьому. Але ж вистава потребує кульмінації, рушниця має вистрелити, бо якого милого висить тут вже три дії?
І от він, контрольний у голову…
Знову сльози, сльози чоловічого безсилля. Йому так хочеться відповісти на запитання правильно, мов студенту-відміннику на іспиті, якому зла фея переплутала номер білета і злий екзаменатор відібрав шпаргалку.
Я тікаю, бо не личить ставати свідком такої родинної ідилії. Вона обціловує рідне обличчя, він намагається пригорнути її вільною від крапельниці рукою, цілує, гладить, вимовляє… І вимовляє… Та ну вас усіх, піду-но і я пореву десь у куточку…
Він вимовляє: «Леся, Лесечка…»
Вилітаю в коридор, кусаю губи. Вона вилітає за мною…
І знову лікар по імені Жанна, та ще й Д’Арк, перемагає у мені посічену, порубану, непритомну, поховану в снігах мовчання й зради жінку. Я ж героїня, я маю всіх полюбити, всіх простити, всім зализати рани.
Що з ним? Невже він мене забув?
Влучив, влучив контрольний у голову просто у крапочку між бровами, яку індійські жінки малюють ідеально круглою на знак подружнього щастя.
Жанна відповідає моїми губами: «Зате не забув, кого треба цілувати, а кого можна тільки потримати за руку. Це він пам’ятає».
Виношу на залиту урочистим недільним сонцем вулицю свою горду голову, яка нічого не забула. Серце, прострелене наскрізь не контрольним у голову, а тим канонічним забуттям, в якому купають його янгольські крила.
Жанна шепоче на вушко: «А ти класна. Голівуд ціхутко плаче, Мосфільм ридає у паперовий носовичок». «Та пішла ти!» «Куди я – туди і ти. Зараз піду, ще одне словечко на прощання. Знаєш, а ти все-таки молодчина, що відпустила його тоді, двадцять років тому. Він любить її, по-справжньому любить. Вони прожили ці роки щасливо, кохаючи одне одного, підтримуючи, розуміючи». «І саме тому він назвав її моїм іменем?» «Мовчи, дурна, сама знаєш – пам'ять тіла первинна, а друга сигнальна система тому й друга, що сигнальна, слова, слова, слова. Вони ж – просто сніг, що вони значать? Ледь зійде сонце любові – і розтануть».
Послухай-но, романтична Орлеанська Діво, ішла б ти звідси. Багато ти розумієш у сучасному житті. Сиди собі, позолочена, на коняці, також подекуди позолоченій, на площі Пірамід, неподалік від Лувру, сиди й не баламуть нормальних жінок, не вказуй їм хибного шляху, кохання не потребує героїзму. І життя не потребує. Все, що потрібно жінці – коханий поруч, хай навіть без пам'яті… без пам'яті закоханий…
А всі ці героїчні штуки з канонічним мовчанням – подвиги супроти любові, супроти самої людської сутності. Яка марнота марнот – дослухатися до примарних Дів, втрачаючи дива кохання у житті земному. Бо скінчиться все отим – білими стінами, білими губами, які й в останньому забутті повторюватимуть одне, закарбоване у вічності ім’я. Ім’я Любові.
І не засипле його білий сніг.