А я любив її.
І навіть коли вона злилась
і думала про те,як нам бути далі,
коли вона билась
в істериках,плакала-
я чекав її на тому ж вокзалі.
А щоразу як вона приходила я казав,що це в останнє.
І знаєш що?Вона вірила.
За вікном стояла осінь.Зовсім рання.
І я вкотре застрибував до першого ліпшого потяга,
лишень стоявся не стояти біля протягу,
щоб не розчаровувати її хоча б цим.
Але в останнє коли ми бачились,вона сказала:"Біс із ним.
Їдь куди хочеш,мене втомили твої автобуси та потяги.
Набридло топтати авто і жд вокзали."
А потім ми замовчали.
Ми курили і давились тишею.
"Дорога-твоя коханка.
Я відчуваю себе лишньою.
Нехай вона готує тобі сніданки,
нехай біситься і нервується,коли ти не повертаєшся місяцями.
Ганяй собі містами і столицями,
усміхайся незнайомим лицям,
знайди собі нову спідницю
і за неї чіпляйся,
але не повертайся більше.
Я прошу тебе: не повертайся."
В той день я обіймав її в останнє.
Вона докурила і пішла,залишивши мені на прощання
лишень ту осінь,іще до біса ранню.
А я щоразу приїзджав
і чекав її
на тому ж вокзалі
у тій ж залі
з кавою для неї.
Мене заносило все далі,
я навіть побував в Одесі,
полюбив Сплін(це все в її заслузі)
і перестав вірити прессі.
Я все чекав.
Хотів сказати щось важливе.
Але от що-вже не згадаю.
Я чекав її ледь не щомісяця
до наступної ранньої осені
я гадав,що вона перебіситься
і зі мною попроситься,але
в неї робота.
Просто ввімкнула автопілота
і перебирає ті рахунки й важливі папери.
До неї до цих пір,напевне,не доперло
що головне то не гроші.
Головним є стук коліс потягу,
ранкові листоноші,
нові знайомства,
Республіка й Захід,
нічний Краків
і вранішнє сонце над Львовом.
Від цього життя робиться
кольоровим,
не схожим на її.
Може саме це я мав сказати їй
тоді?..