От солнца в праздник, в будни от ненастья,
Бесценным краскам чтоб не измениться,
Сокровища, что дал уже и даст мне
Мой полдень, будут в твой ларец ложиться.
Его оставил ты так беспечально,
Спокойствием глубоким я укрыла,
Пусть смыть потоки страстные не чают,
В нем спрятана немыслимая сила.
Хотели люди мне свои порывы
Отдать взамен сокровищ, что оставил
Хозяин. Взять? Зачем же? Не нужны ведь
Они, когда хранить готов ты память.
Так, как хранит бывает кто-то веру,
Убить ее ни годы, ни усталость
Не могут. Одиноко шагом мерить
Грусть комнаты наследием досталось.
А за окном шумит от ветра тополь,
И след закатный раной кровоточит...
Вот повесть не закончена...вот...только
Вернется Пан ли, чтоб ее закончить?..
***
О. Теліга
Від сонця свят і непогоди буднів,
Щоб не змінилися безцінні фарби,
В твою скарбницю я складаю скарби,
Які дає мені моє полуднє.
Скарбницю ту ти залишив безжурно,
А я сховала у глибокий спокій,
Де інших пристрастей рвучкі потоки
Її не змиють у годину бурну.
Приходять люди й золоті пориви
Несуть за скарби, що господар кинув,
Та я не хочу за найвищу ціну
Віддати те, чим володіє привид.
Так часом хтось, у невимовній вірі,
Яку не вбити ні рокам, ні втомі,
Пильнує квіти у порожнім домі
І сум кімнат самітним кроком мірить…
Перед вікном шумлять, шумлять тополі
І захід сонця — мов кривава рана,
І на столі розкрита книжка Пана,
Що, може, не повернеться ніколи.