Ніч без жалю на склі лиша холодні квіти.
Печаль і туга це хіба любові діти?
І небеса відчули враз мій голос смутку,
А вітер без вагань прийняв, - занадто хутко.
Знов на душі господарює завірюха,
А серце не сприйма порад чужих,- не слуха.
І цю печаль, мою печаль нести я мушу
І заховати від очей надійно душу.
Що опівночі за хижак ламає віти?
Чи здатний місяц зараз ніч теплом зігріти?
А ця печаль, моя печаль лиш душу ятрить,-
По вінця в келиху моїм,і спокій зрадить...
Ніч без жалю на склі лиша холодні квіти,-
Я так хотіла зберегти,-не можна гріти.
Як же печаль, моя печаль? Як ніч зникає.
Минуле - лезо ковзанів, що кригу крає.
ЛЮДМИЛА ЖУРАВСЬКА