«Ти нічого про мене не знаєш», -
Осінь вітрові прошепотіла.
«Листопадом замріяно граєш,
Ніби маревом золотокрилим.
Обриваєш листки, як востаннє,
Диким степом у травах блукаєш.
Та у сяйві зорі на світанні
Ти нічого про мене не знаєш…»
«Ти нічого не знаєш про мене».
На долоні розтала сніжинка.
І у погляді враз щось вогненне
Розтривожить, позбавить спочинку!
І у грудях вогнем розіллється,
У душі прошумить водограєм.
І так звично із вуст відгукнеться:
«Ти нічого про мене не знаєш…»
Часом так і у світі буває:
Прохолода приховує спеку,
Блиск зорі – ясне сонце, що сяє,
Те, що поряд – здається далеким.
Та у відповідь посмішка часом
На коханих вустах заблукає,
І злетить скоромовкою фраза:
«Я ціную. Я бачу. Я знаю».