Я виросла морально, і тому
Не ображаю ні людей, ні речі.
У всьому бачу лиш свою вину,
В ній клясти інших зовсім не доречно.
Самотність я вже більше не душу.
На неї не кидаюсь з кулаками.
« Ти знов пришла до мене? Що ж… ПрошУ.
Тобі налити чаю? Може кави?
Тебе ж не проженеш. Ти прийдеш знов.
Цього ніщо, напевне, не зупине.
Я не виню тебе. То все любов.
Ти – наслідок. Вона твоя причина.»
Самотність дякує, що не тримаю зла.
І, пригостившись кавою духмяною,
Заплакала. За плечі обняла:
«Я теж колись як ти була коханою».