Яблука відгупали додолу,
Полум’яне літо достига.
Тільки Сонечко опусте очі долу,
Зразу день дощем осіннім ремига.
Збільшуються тіні вдень потроху,
Рідшає вже листя у садах.
Нічого робити скомороху –
Радощі зав’язли у медах.
Як ячання журавлів відкриє
Небо у загострену печаль,
Відлітає літо, серце мліє,
Половіє нескінченна даль.
Проявляє нам оті магніти,
Що, як ясна квітка – височінь.
І душа благає: «Дай пожити
У блакитнім сяйві, не покинь!»