Щось дуже сильне, як паросток б'ється.
Щось виривається прямо з легень.
Хтось у середині палко сміється
Рветься до втечі сильніш день у день.
Я вже не сила тримати ті крики,
Що вириваються іноді в плач.
Двері не ті, що потрібно відкриті
В них замість казки чекає палач.
Може, це просто період дитинства,
Той, що з останніх, буває як раз.
Щось між ляльками і між материнством,
Кажуть, це для саморозвитку час.
Кажуть, потрібно іти, не зважати
На пересічних тих сірих людей.
Ні, я не можу пораду цю взяти
Бо ж я у кожному бачу себе.
Бачу той простір, заповнений смутком,
Хоч він раніш призначався для мрій.
Люди як тіні, повз тебе йдуть хутко
Хоч би такою не стати самій.