Уявний друг сідає за мій стіл
а я не маю сил
його прогнати.
Він починає щось мені втирати
по типу:
"Слухай,
ти озернися хоч на мить
хай навіть тобі зараз шалено болить.
Час ж дивним чином крізь думки летить
і його менше з кожним днем і тижнем.
Невже ніщо не служить тобі стержнем?"-
він зиркає на мене і димить.
А потім каже:
"В тому,що я зараз тут
винен не я і не твій власний самосуд
не твої принципи і не "..його блакитні очі.."
Бо це абсурд,ти чуєш? Це абсурд!
Я тут бо ти так сама хочеш."
Мені жахливо хочеться ревіти й кричати:
"Час не лікує рани,аж ніяк
просто я навчений старий моряк
я точно знаю що десь там є мій маяк
і я шукаю його світла і тепла.
Я дійсно втратила усе що берегла,
та це минуле.
І я не кликала тебе в мої думки,
я просто знаю-ти зламаєш будь-які замки
і знов будеш зі мною говорити.
Хоча ти лиш жахливий наслідок
портвейну й "Маргарити"".
Мені жахливо хочеться ревіти і кричати
та мій уявний друг лиє мені іще.