Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ХУЛИГАНСКАЯ ИЛИАДА,
или Посрамление Гомера
Ах ты ж моя пташечка, Муза-щебетуха,
Что ты там Гомеру нашептала в ухо?
Не могла довериться никому другому,
Как лишь старцу древнему, а к тому ж – слепому?
Были же в Элладе писари, поэты,
Непорочно-честные, как теперь газеты.
И за этот, Муза, выпад твой курьёзный
Мы б тебе вкатили выговор серьёзный.
Мы бы на собрании, на расправу скором,
Выслушали соло и кричали хором:
«Как тебе не стыдно!» – с пылом и задором
Дал бы тебе чёсу всенародный форум,
Чтоб не потакала сплетням-оговорам.
Старца отыскала – то-то и не диво:
Преподнёс народу пакостное чтиво,
Ибо всё – неправда, всё насквозь – фальшиво,
И совсем не видно роли коллектива.
Извратил всё напрочь старый тот чудак,
А на самом деле было это так:
I
Явился в Грецию Парис,
Высок – стройней, чем кипарис.
Утёр он Менелаю нос:
Схватил Елену и унёс...
II
Супруг рогатый Менелай,
Проснувшись, крикнул: «Догоняй!»
III
Бросились в погоню греки-скороходы,
Но злодей хитрющий словно канул в воду.
IV
Сокрушались греки, плакались друг другу:
– И зачем украл он царскую супругу?
За такую пакость, что сродни разбою,
Соберёмся вместе и разрушим Трою!
V
Собралась лихая рать,
Чтобы Трою покарать.
С алебардами, мечами,
Богатырскими щитами
Под знамёна стали в ряд.
Раж, азарт – не славы ради,
Веселы, как на параде,
Знай, «ура!» кричат.
На щитах горит нетленно:
«Смерть или Елена!»
VI, VII, VIII, IX
Десять лет на стены Трои
Лезут ордами герои.
Осаждённые троянцы
Бьют секирами поганцев,
И, к восторгу милых Муз,
Хлещет кровь из вражьих пуз.
Прямиком из грязных луж
В рай взлетают сотни душ,
Чтобы сетовать из рая,
Как растяпу Менелая
Обхитрил герой Парис,
А Елена укоряет
И кричит ему: «На бис!»
Вот где горе – да какое!
Вот напасть-то, вот беда!
И под стены гордой Трои
Кровь хлобыщет, как вода!
X
Троя пала, Троя села,
Устояла, но сгорела.
Менелай среди костей
Вражьих жён и матерей
Разыскал свою любовь
И домой вернулся вновь.
XI
На земле родной Эллады
Все Елене очень рады.
Честь её воспеть готовы
Многочисленные вдовы,
И танцуют в гордом раже
Матери убитых даже.
А сиротам сколько счастья!
Менелай не без участья
Обездоленным помог:
С нищих брать велел налог,
Чтоб о тяжкой той поре
Жировала при дворе
Своенравная подруга.
Сам-то слаб он, а супруга...
Чтоб поклонников толпа,
Что на ласки не скупа,
Знай, Елену ублажала –
Как бы снова не сбежала.
XII
Все, конец – я вас развлёк,
Что-то стало зябко,
У соседа кошелёк,
У меня же – шапка.
А я в шапку звёздочку поймаю
И на кварту белой променяю.
Позову за стол я Гомера,
Будем пить-гулять с ним без меры.
А когда напьётся –
Пусть себе смеётся,
Что железо
В душу лезет,
А душа не гнётся.
1–3.IX.1963
(с украинского)
Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ХУЛІГАНСЬКА ІЛІАДА,
або Посоромлення Гомера
Ах, ти ж, моя пташечко, Музо-щебетухо,
Що ти там Гомеру бевкнула на вухо?
Не могла хіба ти звіритись нікому,
Що пішла звірятися старцеві сліпому?
Та були ж в Елладі писарі й поети
Чесні та цнотливі, як тепер газети.
Та за тую, Музо, витівку погану
Ми б тобі на зборах всучили догану.
Ми б зібрали збори і веліли зборам
Вислухати соло і гукати хором:
– Як тобі не стидно? Як тобі не сором? –
Дав би тобі чосу всенародний форум,
Щоб не потурала маячінням хворим.
Старця відшукала, то воно й не диво,
Що підніс трудящим він потворне чтиво,
Де усе – неправда, де усе – фальшиво,
Де не видно зовсім ролі колективу,
Все поперекручивав той старий дивак,
А воно насправді все було отак:
I
Прийшов до Греціі Парис
Вхопив Олену і поніс…
II
Проснувсь рогатий Менелай,
Гукнув щосили: – Переймай!
III
Бігали в погоню греки скороходи,
Але злодій хитрий мов упав у воду.
IV
Сумували греки гірко без упину:
– Нащо він поцупив громадську дружину?
За таку образу, гіршу від розбою,
Зберемося разом та зруйнуєм Трою!
V
Виступала грізна рать
Кляту Трою покарать –
Що мечами, що списами,
Богатирськими щитами
Всі дороги аж дзвенять,
Всі завзяті, всі крилаті,
Всі щасливі, мов на святі,
Ше й "ура!" кричать.
Грає напис на знаменах:
"Смерть або Олена!"
VI, VII, VIII, IX
Десять літ на стіни Трої
Лізуть ордами герої,
А троянці щедро й щиро
Вгонять їм в лоби сокири
Та на втіху милих Муз
Випускають кишки з пуз,
І прямесенько з калюж
В рай чухрають сотні душ,
Щоб дивитися із раю,
Як дурного Менелая
Ошукав красунь Паріс,
Як Олена його лає
Та вигукує "на біс!"
От де кривда, от зажура,
От де ялівці біда!
Недаремно ж бо під мури
Кров дзюркоче, як вода!
X
Троя впала, Троя сіла,
Троя стоячи згоріла.
Менелай поміж кісток,
Між обсмалених жінок
Відшукав свою любов
Та й до Греції пішов.
XI
У заквітчаній Елладі
Всі були Олені раді,
Прославляли знову й знову
Її цноту вірні вдови,
Танцювали гордовито
Матері синів убитих,
З щастя сироти й батьки
Всі пішли у жебраки,
Менелай великодушно
Брати з них звелів подушне,
Щоб Оленчині кнурі
Не страждали при дворі,
Щоб від голоду не хляли
І Олену вдовольняли,
Бо від кволого супруга
Накивати може вдруге.
XII
От на цьому і кінець,
От на цьому й крапка,
Є в сусіда гаманець,
А у мене шапка.
А я в шапку зірку впіймаю
Та на кварту білої проміняю,
Та гукну Гомера до хати,
Та почну з ним пити-гуляти.
А як він уп'ється,
То нехай сміється,
Що залізо
В душу лізе,
А душа не гнеться.
1–3.IX.1963