Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ДОВГО СПАЛИ ВIТРИ У ЯРАХ НА ПРИПОНI...
З циклу «Тиша і грім»
Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.
І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум’янець густий раннє небо залив.
І здавалось – життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.
І здавалось – нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті…
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті.
Січень 1961
Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ДОЛГО СПАЛИ НА ПРИВЯЗИ ВЕТРЫ ШАЛЬНЫЕ...
Из цикла «Тишина и гром»
Долго спали на привязи ветры шальные,
Тишина по полям, растекаясь, ползла,
И стояли на солнце деревья немые,
А в пыли изнывала вечерняя мгла.
Не разбрызгал по травам жемчужные росы
Час рассветный, полнеба румянцем залив, –
И казалось, что жизнь задремала в покосах,
Заблудилась в просторах желтеющих нив.
И казалось, что нет ни начала, ни края
Немоте этой скучной и скуке немой...
Нет страшней тишины, что, собою карая,
Неотступно по жизни ползёт за тобой.
Январь 1961
(с украинского)