Ми вкотре успадкуєм осінь,
І сплатим літу мито за тепло,
У день такий шалено заголосить
Своє натужне вітер: «Вже було…»
В реаліях ілюзій наших спалень
Яке їй діло до сумних віршів?
Вона ж сама приречена до спалень,
Бо тлінне золото, а листя й поготів…
Минеться... і сльота у спокій
Тугою протече поміж рядків,
Навіяних лунким відлунням кроків
У тверді перехресть базальтових віків.