На площі залізничного двірця
шукають долі зустріч і розлука –
поєднують і рознімають руки,
віддалюють і зближують серця.
Тут кроки відраховує хідник
в чужий, душею не обжитий простір,
де всі ми почуваємось як гості,
вдивляючись в обличчя далини.
Приїхавши, хтось думає, що тут
віднайде врешті-решт порозуміння,
збере своє розкидане каміння
і вилікує тиху самоту.
Хтось їде звідси у широкий світ,
думки узявши мовби цінні речі.
А хтось, не усвідомлюючи втечі,
біжить від себе знов і вірить в міт.
Та кожний на своєму острівці,
як пара, що цілується на сходах,
між "тут" і "там", в тунелі переходу,
на розстані доріг і манівців...
Старий двірець – у круговерті душ,
людських ілюзій, суджень і оцінок,
життів і перегорнутих сторінок,
очей, говірок і валіз довкруж.