***

Він часто ненароком помічав за собою
Цю невимушено- дитячу слабкість,
Коли серед натовпу втомлених, загублених
Його погляд втрачав понурість, а далі - вбирав особливу м'якість.

І ти знаєш, йому це подобалось.
Просто викид ендорфінів
Атакував свідомість зсередини
Бо певний відбиток у пам'яті,
Жевріючи в мозку
Обов'язково прошивався одним саундтреком
Що просто змушував зупинитись!
А потім бігти, бігти…
Шукати якийсь вихід з бетонних джунглів.
З музикою у вухах… чи вже в серці…
Вона не дасть помилитись
Напевно… тільки залишається бажання
знайти сонце замість рекламного бігборду.
Втупитись в небо, розумієш, воно надихає…
Він ніколи не зверне увагу на перехожих-флегматів,
А вони натомість не зможуть  знайти свободу.
Втомлені мурахи  з двома ногами
Байдужі до всього, вони- полонені сірого.
Брешуть собі, переконують в протилежному роками
Завжди поспішають, не вміють сміятись..
Їм  теж начхати на того «дивного»..

Через багато років його серце не зупиниться.
Можливо, просто не надовго втомиться танцювати.
Він ще багато разів тікатиме від дійсності
До місця, про яке не знає ніхто, але там можна літати
Якщо тільки з навушниками. Або з блакиттю неба в душі.
Він не впаде. Його тримає музика.
А тим флегматам його не впіймати