***

Тоді я вперше відчула усю пекельність вокзалу.
Він прямо на вухо моторошним голосом рахував кожну хвилину.
Старанно ховаючи істерію всередині- нервово ковтала слину.
Тільки широко розплющенні очі видавали сходження з глузду мало- помалу

І вже на грані, щоб не кинутися до того потягу,
Сказати: "Ти, залізний, не затримуйся, їдь без нього,
Хоча й не вистачить, та мені б ще кілька годин- і в дорогу.
Я сама доставлю його, чуєш? Ось, відрощую крила з-під одягу".

Страшно, коли він опинявся за сантиметр від мене.
То був привід турбуватись за ребра, як я притискалась міцніше..
Переконуйте, кілометри, у хибності дій чи рішень!
Я.. залежна від цих обіймів, тут, просто неба.