Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ВИЄ ВIТЕР...
Виє вітер, довго виє, навіть слухать обрида.
Ходить байда споконвічний та у вікна загляда.
Ну чому б тобі, приблудо, не заснути уночі,
Не погріть старечі кості в димарі чи на печі?
Я не сплю – мені й не диво: я ж не вітер – чоловік,
Помитарствую, поб’юся та й засну колись навік.
Але ж я не спати – жити! Жить і мріяти люблю –
Через це у довгі ночі не вилежуюсь, не сплю.
Ну, вгамуйся, клятий вітре, не стогни та не хрипи,
У моє вкладайся ліжко і за мене там поспи.
І зітха тужливо вітер, кулаками в шибки б’є:
– І мені, – кричить, – кохання також спати не дає.
Я давно про зірку мрію, світлу зіроньку одну,
Але як не дму, не вію, а до неї не сягну.
Тож ходжу я в довгі ночі та зітхаю знов і знов,
Їй пісні сумні складаю про сумну мою любов.
16.03.1961
Василь Симоненко
(1935 – 1963)
ВОЕТ ВЕТЕР...
Воет ветер, долго воет, надоел – уже невмочь.
Ходит он, гуляка вечный, в окна смотрит что ни ночь.
Отчего б тебе, бродяге, не вздремнуть, заснуть в ночи? –
Грел бы старческие кости в дымоходе, на печи.
Я не сплю – так и не странно: я не ветер – человек,
Помытарствую по свету – и усну потом навек.
Но не спать, а жить хочу я! Жить люблю, мечтать люблю –
Оттого-то ночью долгой не смыкаю глаз, не сплю.
Ну уймись, проклятый ветер, не стони и не хрипи,
Ляг в постель мою, согрейся – за меня ты там поспи.
И вздыхает ветер тяжко, кулаками в стекла бьёт:
– Ведь и мне любовь, – кричит он, – спать ночами не даёт.
О звезде давно мечтаю, ясной звёздочке одной,
Только как я ни взлетаю, не достать её рукой.
Потому хожу ночами и вздыхаю вновь и вновь,
Песни грустные слагаю про несчастную любовь.
16.03.1961
(с украинского)