Дай мені, Боже, змовчати, за секунду до повного паралічу зв`язок,
Коли ти, мій Адольф чорнявий, здиратимеш останню сорочку
З мого океанічно солоного тіла. Під серцем моїм зразок твоєї можливої наречЕної,
А може й нарЕченої, зреченої принцеси, приреченої сліпої королеви.
Підходь
Дай мені, Боже, захлинутись першою краплею крові твоєї природи,
Коли він, мій Адольф зеленоокий, вестиме мене по шляху самотності,
Осіннім листям, босоніж по воді, до вічної вроди.
Оксамитове серце стрибає у руки, його не тримаю, ніжності вдосталь.
Дивись
Дай мені, Боже, востаннє заснути. Попереду – диво, лишаю казкове,
Коли той Адольф червонокрилий пеститиме свою молодість
У душах прекрасних і сіятиме зорі на ниви поетів нової династії.
Мене відпусти до 17-ої весни, коли ми щасливі. Були і забули.
Тікай.