Де сонце сідає за обрій,
Там, де край світу і болю кінець
Живе молодий, негордий, хоробрий,
В хатині з дощу рясного митець.
Набридло жити без щастя людині:
Туга й самотність набридли йому.
Вирішив він у сонячній днині
Щастя знайти собі самому.
В край далекий, світ за очі,
Через пустелю і горні хребти
Пішов митець крізь дні і ночі
Туди, де щастя будують мости.
Він йшов і співав – співали ліси,
І пісня лунала дзвінко навкруг,
Луною від гір гули гули голоси
Гули, відбивались від рік і яруг.
Він став малювати горні вершини –
Сонце засяяло, вилізло з хмар,
Проміння пробігло травою долини,
Створивши над нею світла вівтар.
Митець писав вірші на папері –
Завмерло вмить на хвилину усе,
Веселка до неба відкрила двері,
Кольори з собою угору несе.
Відкрилась йому до щастя дорога,
І сила думи вела в майбуття,
Дорога ж та крута, не полога,
Дорога розбита в щасливе життя.
Пішов він дорогою прямо до щастя,
Ноги розбив об каміння тверде,
Терпів тривогу, біль і нещастя,
Життя – тоне сон, то буття нелегке.
Присів на камінь митець відпочити,
Води зачерпнути із джерела,
Не встиг він води живої відпити –
У тіло ввійшла ворожа стріла.
І впав митець на землю тверду,
Із рани струменем лилася кров,
І долю свою, ношу важку
Він втратив миттєво, не пізнавши любов…
24.03.2013
с.Петровское