Вінчає ніченька сливова туман і ниву восени,
Пташиний спів притих в діброві, заснули в річеньці лини.
І раптом бракне слів у світі, щоб передати всі чуття,
Чи то мій дух, у вербнім вітті сховав ключі до майбуття?
Чи то душа – природи бранка, сама іде в тремкий полон:
Крізь ніч прямує до світанку, і місяць в ній, мов камертон –
Нещире серце не зворушить його високу срібну суть!
Тихенько ряст молитись учить, хіба ж у ніч таку заснуть?