Василь Симоненко. Мне даже странно немного...

 
Василь Симоненко 
(1935 – 1963)


I ЧУДНО, I ДИВНО ЯКОСЬ...

І чудно, і дивно якось
Відчути, що поруч ти,
Що в серці тривога й м’якість,
На серці – думок бинти.

Ну чим я себе розважу?
Мені не пробачиш ти,
Що я в вечори оранжеві
Тебе не зумів знайти.

Несу я німих докорів
У грудях, напевне, з пуд.
В блискучому теплому зорі
Читаю твій ніжний суд.

Тепер крізь обов’язків ґрати,
Крізь холод порожніх днів
Збагнув, що не вмів шукати
І ждати тебе не вмів.

Ну чим я себе розважу?
Мені не пробачиш ти,
Що я в вечори оранжеві
Тебе не зумів знайти.

Не знаю – чи був я кволим,
Чи ти загубилась в юрбі?
Та знаю, що й я ніколи
Цього не прощу собі.

10.12.1962



Василь Симоненко 
(1935 – 1963)


МНЕ ДАЖЕ СТРАННО НЕМНОГО...

Мне даже странно немного,
Что рядом со мною – ты,
Что в сердце тепло и тревога,
На сердце же – дум бинты.

Ну чем себя оправдаю? 
Не сможешь, но всё ж – прости,
Что я в оранжевом мае
Тебя не сумел найти.

Несу я немых укоров
В груди, наверное, пуд.
А в тёплом сиянии взоров
Читаю твой нежный суд.

Теперь же, повязанный долгом,
В пучине бесцельных дел,    
Я понял: не ждал я толком,
Искать тебя не умел.

Ну чем себя оправдаю? 
Не сможешь, но всё ж – прости,
Что я в оранжевом мае
Тебя не сумел найти.

То ль робок я был – не знаю,
То ль ты затерялась в толпе? 
Но знаю, что никогда я
Того не прощу себе.

10.12.1962         

 
(с украинского)