ПЕРЕКЛАД ВОЛОДИМИРА ВАРНАВСЬКОГО
* * *
Безсонна ніч прийшла до мене знов,
Прийшла, коли найменш її бажаєш.
"За хмарами, - говорить, - знов літаєш,
А поміж тим, пішла твоя любов".
Не може буть цього, не може буть...
Та серце все ж чомусь тривожно б;ється...
І раптом ніжний голос роздається,
Й знайомі кроки серед тиші чуть...
Мамині троянди
Осінь печаль навіває,
Згасли по вибалках квіти,
Мама всю ніч вишиває
Килим найкращий у світі.
Пам;ять у серці- до болю…
Очі прикрив, а в імлі,
Ранком на синьому полі
Квітнуть троянди живі...
Ріки в осіннім полоні,
Зводять морози мости.
Тільки трояндам червоним
Вічно у серці цвісти.
Завжди кохання і ласку
Ніжно дарують мені,
Бо залишились, мов казка,
Мамині квіти - вогні.
Інколи важко буває,
Та через роки і сни
Спомин мене зігріває
Подихом теплим весни.
Осінь проходить полями,
Знову так важко чомусь...
Ніби-то рук твоїх, мамо,
Вишитих квітів торкнусь...
* * *
Коли тобі лише сімнадцять,
А вже весь світ давно дізнавсь,
Про що боїшся сам зізнаться,
Бо тільки вперше закохавсь.
Але ж, кохаєш ти, кохаєш...
Й згадав і перший листопад,
І літні зливи пам;ятаєш,
І як зацвів весною сад.
І ту дівчину в скромній сукні,
Й очей веселих світлячки,
І те, як дзвінко по асфальту
Її співали каблучки...
Нічні сріблясті візерунки,
І місяць на баскім коні,
Невмілий дотик поцілунку,
Й долоні в ніжному вогні...
* * *
Шум прибою...
Промінь світанковий
На пісок промоклий тихо ліг...
На піску лишився загадковий
Слід легких дівочих босих ніг.
Пахло море ніжністю і літом,
І така святковість в нім була,
Ніби не дівчина - Афродіта
З хвилями до сонця пропливла...
Сергій Єсенін
Пролягли стежки понад полями
У безсоння місячних ночей.
Джерелово-чистими віршами
Ніжність проливалася з очей…
А іще лились юнацькі мрії
И світанків ранніх оксамит,
А в очах лишилася Росія
Вся,яку повік не розлюбить.
Червона калина
Пам’яті В. М. Шукшина
Останній дім земля відкрила сину,
А навкруги, мов злива вогняна.
Стіка печаль з червоної калини,
Мов сльози на могилу Шукшина.
Налиті кетяги, обпалені морозом,
Їм через роки нам світить, світить,
Здолати допоможуть югу й грози,
І все, що він не долюбив – любить…
Стоїть калина у осінній тиші,
Туман клубками плаває в імлі…
Ми з нею разом будемо добріші,
І мудрості навчимось у землі.
Останній дім земля відкрила сину,
Пішов від нас прекрасний чоловік…
Стіка печаль з червоної калини,
І біль в душі залишиться навік…
Хвилина мовчання
Травень ступив на зелену толоку,
Квітнуть сади, соловейко співа...
Випускники сорок першого року
В школу приходять, в десятий "А".
Їх тільки двоє... Кроки печальні
Тишу розбудять в ранковий час.
І знов настає хвилина мовчання,
І хто не дійшов, заповнюють клас.
Тисячу разів
"О, як прекрасно пережити одне життя
тисячу разів!"
Л.Бетховен
О, як би у світі прожити хотів
Життя своє тисячу довгих разів,
Почуть солов;я і дзюрчання води,
На березі моря залишить сліди.
В забуті рядки свою душу вложити,
А все, що хотілося, встигнуть зробити...
Під час зорепаду серпневих ночей
Пірнати в безодню коханих очей.
Упасти на трави у балці широкій,
Щоб серце назавжди забуло про спокій.
Та все ж, якщо ляже розлука колись,
Не кидать надію... І знову зійтись.
Узнати закони добра і тепла,
Щоб з нами завжди тільки правда була.
Сміятись до сліз, воскресати в імлі,
Щоб знов повторитись в житті на землі!
Хустина
Юний сад так неповторно-світлий,
Хиляться стеблини сонних трав.
В тім саду сьогодні я помітив,
Як хустину вітер колихав.
Зачепив її за кущ калини,
Аж самому боляче було...
І тремтіла на вітру хустина,
Ніби птаха зраненим крилом.
І під вітру свист наснились ночі,
Плечі, що вкривала від дощів,
Довгі коси русяві дівочі...
А тепер хустина на кущі...
Значить, слово хтось своє порушив,
Як йому тепер в житті іти?
Може він свою загубить душу,
І чужу не в змозі зберегти?
Та коли у серце знову й знову
Буде стукать спомин весняний
Прийде хтось у сад обов;язково
Відшукати те, що загубив.
Знову будуть і обійми ніжні,
І слова кохання з вуст його...
Тільки б пізно, тільки б надто пізно,
Друже мій, не трапилось цього...
* * *
Заснуло море у тяжкім мовчанні,
Рибальський човен на піскові спить...
Прощаємось... А погляд твій печальний
Мене ніяк не хоче відпустить.
Зустрінемось, зустрінемось, я вірю.
Ні клятви не потрібні, ні слова.
Кохання перше, ти моя надія,
Зі мною ти, поки душа жива!
Старий і дощ
В саду промоклім зникли тіні,
Не дивляться зірки в вікно,
Лиш безкінчений дощ осінній
У шибку стукає давно.
Душа болить... Зависли хмари
Де сонце сяяло колись.
І по кімнаті, мов примари,
Думки тривожні розбрелись.
І вже ніщо не допоможе...
Його печаль - страждань печать.
О, як він хоче, та не може
Свій шлях спочатку розпочать.
Та через грози і зневіру
Старий почує, як колись,
Що гавкає собака сіра
І він ще не один лишивсь.
* * *
Вечір пісню проніс, місяць вивів коней,
А краса твоїх кіс полонила мене…
Знов і знов над рікою у чеканні стою.
Ми зустрілись з тобою у жасминнім раю…
- Хай світанок чекає - тихо шепче лоза,
Бо по травах стікає не роса,а сльоза…
* * *
Поезія, мов жінка, лиш одна,
Яку ти так із ніжністю бажаєш.
Назавжди збереже лише вона
Все те, що ти в душі своїй тримаєш.
Якщо за долю пошук Слова став
І по дорогах вдаль тебе вестиме,
Поезія, мов жінка, що бажав,
Крізь всі незгоди завжди поряд йтиме.
Тебе зігріє посмішка її,
Нові пісні ласкаво так розбудить,
Що в грудях заспівають солов;ї
Й жорстокий світ добрішим значно буде.
Щоб голос, що крізь тишу долетів,
Неголосно, та світло неодмінно,
В мені також, можливо, забринів,
І в тих, хто потім прийде нам на зміну.
Вона усе зуміє зрозуміть,
Що із-за пісні, а не із-за скуки,
Ти зошита береш собі у руки
Й на сторінках душі лишаєш цвіт.
Бува не все, як треба, оцінив,
Та головне, щоб мав ти чисте серце.
Бо тільки правда поряд йде з мистецтвом,
А інше все не має тут ціни.
Але, коли побачиш, що в віршах
Брехня на цілий білий світ лунає,
Тобі до щастя перекрито шлях,
Й від жінки теж пробачення немає...
Поезія, мов жінка, лиш одна...* * *
Цей хлопчина у нашім районі
Встиг прославитись поки-що тим,
Що пускає у небо з долоні
Голубів сизокрилих, мов дим.
Посміхається він і радіє.
Серце пісню ураз завело…
По над ним пропливають надії,
Що птахи узяли на крило.
Промінь сонця лягає на скроні,
Всє здається таким чарівним…
І злітають у небо з долоні
Голуби сизокрилі, мов дим.
ПЕРЕКЛАД ЛЕСІ МУДРАК
* * *
Мені здалось, що я незчувся
Лиш вперше за багато днів,
Коли вустами доторкнувся
До неповторності Твоїй…
Пробач мене. Душа гнітилась
Від безнадійності, мабуть.
Та, ось, нарешті відчинилась
Трояндово- бузкова путь…
А від кохання я все більше
Палав в жагучому вогні.
Я знав, що саме ти, не інша,
Потрібна будеш так мені.
ПЕРЕКЛАД НАТАЛКИ НІКУЛІНОЇ
Восьме диво світу
Коли весь світ довірливо стишів
І в найдобріші віриться прикміти,
Народжується восьме диво світу -
Раптовий порух чуйної душі.
Пітьма і світло швидкоплинних днів,
І радощі земні, й земні печалі,
І ті, очам невидимі ще далі -
Все поруху душі завжди видніш.
Йому підвладні пензлі і різець,
Мелодія задумливого саду,
Де творчість - нагорода і відрада
Для всіх натхненних пломінких сердець.
Таїни многі розгадаєш, зваж -
Лиш поруху душі у вічі зазирни ти...
Без восьмого, без цього дива світу
Немислимі є інші всі дива...
* * *
Р.П.Шевченко
Ваше свято стало край порога,
Дню народження надходить строк.
Клас принишк, а Ви так світло й строго
Знов розпочинаєте урок.
А по шибах дрібно б;ють дощинки,
Листопад у полум;ї згоря,
Чути голос Лесі Українки
І пророчу пісню Кобзаря.
Затишно у класі, ніби в хаті:
Рушники і розпис розквіта...
"Україна - наша рідна мати", -
Біля дошки дівчинка чита.
У цей день, бентегою повитий,
Знову, як тому багато літ,
Дивитесь усміхнено на квіти,
Що від Ваших учнів - непосід.
Проминуть роки... Дорослим стане
Кожен, хто ази поки що вчить.
Перед ними - сонячнії гони,
І замрія кличе в височінь.
Буде все: і райдуги, і зливи,
Золотавий листопад дзвінкий...
Багатьом згадається щасливий
Погляд ніжний, лагідний такий.
А іще - за вікнами дощинки,
Жар калини, як вітри сурмлять,
Чистий голос Лесі Українки
І пророча пісня Кобзаря...
Притча
Пташиний грай відлинув - вже й не видко.
Та спів бринить в палаці осяйнім.
Стоїть побіля трону злота клітка
й співець - у ній.
Пернатого обожнюють неначе,
Хвалебний водоспад - на всі лади,
І особливим догоджають харчем,а він - радий.
І твердять всі довкіл:"О, гордість наша,
Цінуємо ми ваш прекрасний дар!"
Сам падишах співцю підносить в чаші
сливе нектар.
Як добре буть багатим і славетним,
Не тішити незбутніх марних мрій
І часом думати про заповітне: то сон пустий.
Звичайно, краще все ж було б на гілці,
Де ніжних пелюстин рожевих лет...
Бо в клітці золотій - то все ж у клітці,
старий сюжет.
Й одного разу наш співець проснувся,
На сонечко, що сходить, позирнув,
Від наглої він думки стрепенувся,
і враз збагнув:
Хіба життя це без отих мелодій,
Рожденних серцем серед світлих гін?
І заспівав про воленьку солодку востаннє він.
Йому здалось, що відчинились дверці,
Що в майбуття ще буде світлий тон,
Коли на волю випурхнуло серце,
Відринувши полон.О, мить прекрасна!
Щастя мить крилата!
О, вивільнених крил гордливий змах.
І пісню цю не владен обірвати
Й сам падишах.
* * *
Слова любові й вірності слова,
Вони приходять просто і відважно,
Коли душа нам розуміти каже
Усі закони чарівні єства.
Слова любові гарні до кінця
Не тим, що є натхненні та красиві,
А тим, що змовчати про них не в силі
Розспівані закохані серця.
Слова любові - вічні це слова,
Від них не знаю вищих чи мудріших...
Роки минають і віки старішають,
Слова згоряють, а любов – жива!
Світло жінки
Пташиний ключ в осіннім небі зник,
На північ зірки впала пелюстинка...
Та з нами залишається повік
Прекрасне та високе світло жінки.
Від серця к серцю, к мрії золотій
Це світло жінки шлях незримий горне,
Відкритий тільки вічній Доброті,
І Правді, І Любові неповторній...
Воїстину безсмертні є слова:
"Без чарівливого оцього світла
Не піде обертом від щастя голова,
Не буде ні героя, ні пііта".
Яскріють роси, розтають хмарки,
Звичайний день вершить свої обжинки.
І Всесвіт світиться для нас покіль
У Всесвіті розлите світло жінки!
* * *
Нене, рідна, ти пробач...
В дім зима ввіходить тиха,
І в долоні в тебе, бач,
Ніжності моєї крихта -
Все, що зміг віддать тобі...
Знаю: мало, надто мало.
Подолати важко біль...
Не хворій, не треба, мамо!
Хай приносять знов весну
Птахограї, лану казка...
Буду щасний, як верну
Тисячну, бодай я, частку
Невимовного тепла,
Схиленого в узголов;ї...
Серцю риси дорогі,
Що осяяні любов;ю...
Нене, рідна, ти пробач...
Л і с
Дерева встали до небес,
Тут вдень з вогнем
не знайдеш звіра...
Скажіть, а бачили ви ліс
і відчаю, і недовіри,
Коли надії рветься нить?
Безмовним згнічений огромом,
Замреш, не в силі щось змінить,
Немов уражений ти громом.
І наче все це вперше, враз…
Аж зойкнеш з болю та скорботи:
"О, хай хоч звір прийде в цей час,
Чи скрикне птах нічний, чи що там!"
Іван-покиван
Знов весна прийшла, поглянь ти,
У далекий вабить край...
Покиван, кумедна лялька,
Із дитинства позира.
Ми з Іванком одновірці:
Впали - встанем, як на те.
Доки є надія в серці,
Перепони всі - пусте.
Заздрість недругів хай сточить,
Стійкість кленучи мою.
Не вкладуть, як і захочуть,
А вкладуть - я знов встаю!
* * *
Ще де-не-де лиш жовтий лист
Зорить осінніми очима.
Та, вслухавшись в пташиний свист,
Збагнеш, що літо - за плечима.
Воно прощається з тобою,
І ти не квапся йти, спинись,
Одвіть схвильовано любов;ю,
А якщо зможеш - озирнись.
Як перш, хай буде погляд світлий
І сум не отемнить лиця...
Зроби усе, мов не помітив
Початку скорбного кінця.
* * *
Що лебедіє пломінкий листок,
Коли зорить наївно так у просинь:
-Холодний вітре, стиш свою жорстокість,
Я тільки вперше зустрічаю осінь.
А відповідь була різка й пряма:
-Тобі ж належить битися з зимою.
А він своєї: -Ну нехай зима!
Мені б лише затриматися, встоять.
Іще ніхто фіналу не вгада,
Нехай і недомовлень буде нотка.
О, ця життя стрімкого благодать,
О, благодать останнього польоту!
* * *
Курличуть журавлі: "Пора!"
Листки знебарвлені, зів;ялі,
В огонь осіннього костра
Летять без остраху, без жалю.
Втомився дощик, сльози ллє,
І кожен кущ блага пощади..
Усьому час свій настає,
А осінь порядкує владно.
Лиш серце жити поспіша,
Відмівши осторог оскому.
І завмирає враз душа
В передчуванні весняному.
ПЕРЕКЛАДИ НІНИ ПОГОРЄЛОВОЇ
* * *
Моя кохана, серце ти скорила,
Подарувала тихій пісні крила.
Коли під місяцем лічив я зорі,
Вдивляючись у синяву прозору,
Я зрозумів: причини непокою
У тім, що ти не поруч, не зі мною.
Хвилююсь і годинами чекаю,
Пониклі квіти у руках тримаю,
Жадання серця вгамувати молю…
Очей твоїх я погляд стріти маю
І розповісти, як тебе люблю.
Поглянь в вікно: ти бачиш - вже світає.
Піду вже… Зорі гаснуть починають,
Невдовзі сонця промені засяють
Проходить день і вечір… Ждати знову,
А ти усе не йдеш на головну розмову.
Кохана, чи діждуся твого слова?
Голос друга
Кінчавсь осінній день злотистий,
Блукали вітерціміж трав.
Був друг у настрої барвистім,
Єсенінські рядки читав.
Потім гітара задзвеніла,
І не забудуться слова
Про клен зимовий, вже безсилий,
Про те, що хуга неправа…
І, заколдований віднині,
Під казку ліс вже засина,
І в білій сніговій хустині
В краю чудес стоїть сосна.
В захопленні я слухав друга.
Спів чарував, немов би сон.
Я попрохав: «Давай про хугу
запишем на магнітофон».
Роки минули… Знову осінь.
Летюче листя - ну й краса!
Загинув друг… А серце просить:
Магнітофон включить пора.
І запалити спомин-свічі,
Щоб у думках поговорить,
Щоб повторити давній вечір
І любий голос повторить.
Ну що ж - звучить хай пісні злива…
Нам біль утрати дужче чуть.
І треба б, поки ще можливо,
У колі друзів завше буть.
***
Блакитних ніжних пролісків намисто
Бабуся продає на люднім розі.
Іскрини на стеблинках золотисті,
Вже тане сніг… Весна, весна в дорозі.
Бабусенько, ви із якої казки?
(прадавні ж окуляри на очах)…
-Купи підсніжки! Та купи ж, будь ласка -
І ось вони вже у моїх руках.
Ще й пощастило друзів тут зустріти -
Спішать «веснянок» і собі придбать.
Не тим щасливий я, що маю квіти,
А тим, що є кому подарувать.
Балада про перший букет
Вечірнім проспектом юнак спішів,
Годиннику не довіряв…
Він перші квіти коханій купив,
Троянди він сам вибирав.
На паркову лаву в чеканні присів…
Закутала місто імла.
Срібною квіткою місяць розцвів,
А мила усе не йшла.
Коли вже настав опівнічний час,
Закоханий стрепенувсь:
Жаданий голос, що чув не раз,
Йому в алеї почувсь.
Та поруч чужий баритон звучав,
Настирним хтось поруч був,
Їй райські кущі хтось обіцяв,
Казки і дива не забув…
І квіти зненацька випали з рук,
Пелюстки-сльозинки летять…
А небо чорне і чорний брук…
І двоє десь поруч мовчать.
Лежали троянди в пиляці імлі -
Юнацьке серце немов.
Та ранком їх ніжні руки знайшли,
У воду поставили знов…
Все це згадається: біль залишивсь,
Хоч стільки минуло літ…
Сивий мужчина вже задививсь
На ніжний рожевоцвіт.
Кохана не жде особливих слів
І іншим щастям не снить,
Бо ж все розповість букет , мов спів,
Такий, як тієї Весни…
Музика
Турботи зникли і печалі,
Навколо мов змінився світ,
Коли мелодія звучала,
Що душу підняла в політ.
Вона повсюдно пломеніла
Невгасним листям шелестким,
Неначе запросить хотіла
На свято, що вже снила ним.
Я слухав і наївно думав,
Що вічність міститься у ній.
Та світло змеркло - вітер дунув…
Все потонуло в тишині.
І тільки вечір, синій вечір
Тривожить струни ясенів.
І зорі в небі, ніби свічі,
Горять над клином журавлів.
Мелодій зміну по хвилині
В небесній чую вишині…
Нагадує хор журавлиний
Про неминуче щось мені.
Стає тихіше, морить втома,
Ступила ніч в свої права.
Лиш на світанку усвідомив,
Що музика оця - жива!
* * *
Зорі в піднебессі гаснуть,
Меркнуть в синій тишині.
Пролетіла ніч, мов казка,
Ще й на срібному коні.
І світанок заповітний,
Біжучи свій дальній крос,
Променем ковзнув по вітах,
По сльозинах чистих рос.
Про гнома
Казкар жив предобрий в домі у нас.
Він, в окулярах, з книжками,
Виходив у надвечірній час
На зустрічі з малюками.
Круг нього сідали тісним кільцем,
Просили: «Казку, будь ласка!»
І він з загадково-сумним лицем
Заводив дітей у Казку…
Запам’ятались казки-другарі,
Гарні завжди, без печалі.
Були в них героями трударі,
Сміливих там цвітом стрічали.
У свята смачні накривали столи,
Пісні не вмовкали у свята.
І сяяли щастям, веселі були
І радісні молодята.
Молочні ріки там вільно текли,
На берегах кисільних
Закохані сотні чудес знайшли
І справили новосілля.
Та якось казкар любим друзям своїм
Вістку приніс чудову:
Гном поселився поруч із ним,
Точнісінько, як казковий.
Той Гном, буває, всю ніч не спить,
Книжкові сторінки гортає,
І спать не дає, а десь побіжить -
То так його не вистачає.
Ну що ж, хай Гном живе поруч нас,
Ми маємо лиш радіти.
Бо навіть звичайним Гномам в наш час
Не зовсім затишно жити.
Серед турбот, що наповнюють дні,
Все менше сердечної ласки.
В житті бува часом куди страшніш,
Ніж у тривожній казці.
Та все ж-таки вірила дітвора:
Добро переможе повсюди…
Зірки спалахнули. Додому пора.
Хай сни чарівними будуть!
І ранком казковий сюжет розцвів,
Маляток неначе окрилив,
Бо дружба міцна там без зайвих слів.
І це цілком зрозуміло.
Закінчити б розповідь в стилі однім,
Та вийшла, скажімо, невдача:
Казки десь заніс зацікавлений Гном,
Коли Казкар був на дачі.
Коли ж повернувся - усе зрозумів…
Де ж Гнома з книжками шукати?
Пішов - може, знайде, сумно побрів…
Малята лишились чекати.
Та більше Казкар малюків не вітав,
Не бути тим зустрічам знову…
Наблизилась північ. Мотор зазвучав:
Прийшла в дім «Швидка допомога»…
Пройшов з того часу рік не один.
Нема Казкаря у домі…
Та хочеться вірить, що прийде він,
Що просто… шукає Гнома.
Її сини
Солдата від смерті спасала
горянка, грузинська мати.
І рани солдата навчилась
чудесно так лікувати.
Вона навряд чи забула б,
що чула: сама була ненька.
Солдат шепотів ледве-ледве:
«О, мати моя старенька…»
Мов синові риси впізнала
у цим українськім лиці.
І знову з любов’ю збирала
для зцілення трави оці.
Вона прокидалась ночами,
тривожилась: що це з ним?
Схилялась в невтримній
печалі неначе над сином своїм.
Він скелю рідну покинув:
з бідою почався бій.
Та ворог прострелив спину
- а ти, горянко, сивій!
Злетіли у відповідь грози
- це ворогу присуд гір.
Нестерпні пекучі сльози
туманили матері зір.
І ніби вставав із туману
такий довгожданий, живий,
Коли не Вано, а Івану
давала джерельний напій.
Для нього і хліб випікала,
не маючи і спочинку,
Весь час усе закликала:
«Швидше підводься, синку!»
Давно відгриміла тривога,
земля по весні розцвіла,
Є в селищі в горах дорога,
що в битву синів повела.
А поруч дороги - чинара,
де птахів немовкнучий дзвін.
Тут пам’ятник мамі старенькій.
Постоїмо кілька хвилин.
У спеку й морози дикі,
з звитяжних до нинішніх днів,
Сюди приносить гвоздики один із її синів…
* * *
Тиша у осіннім парку Глоби.
Золота найбільше серед барв.
Листя сонячне - найвищу пробу -
Ти збираєш у букет, мов скарб.
Шелестливі килими під нами…
Нам дарують вічність просто так
Деревця, що добрими руками
Тут колись посадовив козак.
* * *
Захмелівши від пахучих трав,
Розвалившись на копицях сіна,
Серпень, ніч нечутно розплескав,
Всі закреслив на дорогах тіні.
Тільки зорі дивляться униз,
Тільки віти тягнуть в небо руки…
В чарівну гармонію злились
Сміх ледь чутний, шерехи і звуки.
* * *
Природа не пише віршів,
То звідки ж рядки світання?
Де листя захоплених слів,
Що Літу складає вітання?
І простір відкіль голубий,
Троянди тінистого саду,
І пісня, що склав прибій
Під звуки цимбал зорепаду?
Природа не творить віршів,
Цвіт - оком на нас поглядає
І любить нас просто, без слів…
І ми це самі відчуваєм.
ПЕРЕКЛАДИ ВАДИМА ТРЕТЯКА
* * *
Квітує Всесвіт цвітом оповитий,
Віконні рами - ночі - береги.
Здається, ти один у всьому світі
І різнобарвна тиша навкруги.
Яскрить мелодія незламна, сяє,
І плавна, і розмірена вона.
В гармонію єдину все зливає:
І подих трав, і пісню цвіркуна.
І Всесвіт дивоцвітом розквітає,
Мелодія чарує, зігріва...
Яскравіше тоді і місяць сяє,
І в тишу неба човном виплива.
* * *
Ти мовби зв;язана холодним вечором,
І цим все сказано, чекати ще чого?
Докори гіркії, слова журливі
Дощами сплинули, давно зніміли.
То все нікчемне є, повір, кохана,
А ти подумала, що нездоланнеє.
І снігом тане вже оте колишнєє.
Цвітіння ніжне все тобі залишилось.
* * *
Гострим краєм місяця - серпа
Квіти зрізані. Спустила шати
Ніч на стежки. Не зоріє й та,
Що водила сонце зустрічати.
Квіти де тепер? В якій неволі?
Їм би з неба зорями спадать.
Хай же їм присниться знову поле
І грози, і вітру благодать.
ПЕРЕКЛАД ЛЮДМИЛИ ЧЕРКАШИНОЇ
Світлій пам;яті Н.Нікуліної
За вікнами - грудень і північ. Мені не до сну.
Співають вітри, бо птахи відлетіли.
Всі думки про осінь минулу,або ж про весну...
У зошиті пам;ятнім все не відтілить.
Гортаю сторінки: з весни і до осені - мить.
А деж моє літо? У спаленім серці болить.
* * *
Пізно вже, пізно... Але пощастило -
Кохання неждане, можливо останнє...
Раною серце мене причастило.
І звідки та пісня - останнє кохання?
І звідки снага і невтомная сила?
Надія, мов ластівка, знову і знову
В небо - до тебе, розправивши крила, -
Чекати, радіти єдиному слову.
Розлучення
Розлучались. Все собі прощали:
Перший поцілунок, пір;ячко від крил
І пекучу ніжність, і пусті скандали...
Все життя згоріло в декілька хвилин.
Розлучались. Обмітали стіни,
Закут з павуками тільки й не пустий.
Рветься щось у серці наче павутини.
Боляче... О, Боже! Зможеш - так прости!
Бажання
Тобі дощі, мов нагорода.
Як подарунок - осінь знов.
До саду йдем. Твоєї вроди
І сад напитися готов,
Щоб у калини під снігами
Живий вогонь не захолов...
Знов дощ пішов і йшов між нами,
Сміявся, щось тобі молов...
О, як жадав я небом стати
І як хотів я стать дощем!
Бодай на мить тебе обняти
дощем осіннім, як плащем...
Нейздісненне
Не втілив, не здійснив я намір свій таємний,
Що схожий був на швидкоплинний сон:
Бажав свою створити Галатею...темний,
Як то зробив колись Пігмаліон.
Пройшов сім гір, сім скель,
та врешт знайшов свій камінь,
І до роботи - вабив ідеал!
Без сну, спочинку жив,
віддав життя цій дамі -
І вже статуру вніс на п;єдестал,
припасти вже жадав до вуст вустами,
Щоб оживить прекрасную її...
Та задививсь на ту, що раз пройшла між нами -
Світ закружляв, замовкли солов;ї...
Рум;янець ніжний, сміх і погляд соромливий -
Мене чекала все життя вона?!
Єдина мить підступна, час один зрадливий,
І мрія - Галатея чарівна
Не ожила... Чому? Я їй віддав чи мало?!
Невже їй, кам;яній, любові недостало?!
ПЕРЕКЛАД КОСТЯНТИНА ЧЕРНИШОВА
Прохання
Серце старе - сива птаха скоріш
Любить гостріше, страждає гіркіш.
І найлютішої жде холоднечі.
Та сподівається: зайдуть під вечір,
Бо з посміхом теплим
та словом привітним
Легше долать свою старість обридну.
Тож, люди, слугуйте не злу - доброті,
Не полишайте й на мить
в самоті серце старе...
Стара тополя
Як сріблом листя блискотить
Твоє! А чи не тому,
Що слухала, як рвуть блакить
Гармати коло дому.
Ще ворог крону, як мечем,
Сік в лютім вогневії -
Вбивав тебе він день за днем,
Та не убив надії.
І з попелища ти звелась,
Вдяглась у листя й роси...
Але війни страшна напасть
Осколком в серці й досі.
Напис на камені
Воля є - думка живе.
Правда є - добро живе.
Радість є - сміх живе.
Щастя є - людина живе.