Час згасає неначе свічка,
Що поставили в склянку з рисом.
Тижня дні, мов картата стрічка,
Вік нанизують наче списом.
Як багато собі я винна!
Сльози капають прямо в душу.
Певно, в цьому й моя провина,
Що сьогодні так жити мушу.
На теренах своєї долі,
Віднаходжу щасливі крихти.
Є в долонях ще жменька волі,
Щоб із нею до тебе бігти.
Я сховаюсь в блакитні очі,
Що дарують тепло відносин.
То нічого, що довгі ночі.
То нічого, що йде вже осінь.
09.11.2013