Мандри думок

Оксана Зоря
            
              ***
Я бачу Сонце наших дум і мрій
Через Весни п`янку, квіткову вроду,
Вітрів тривог вчуваю дикий рій –
Єдиним серцем нашого Прароду.

Неначе нас хто навпіл розділив,
В мені – твоє, в тобі – моє залишив.
Пройшовши стільки пусток, стільки злив,
Зустрілись ми, й збагнули найцінніше…

              ***

     Милуючись трояндою

Поринаю в пелюстки трояндові,
Завмираю, аж серце тремтить.
Ніч палає і зорі смарагдові
Тихо падають щастям на мить.


              ***
Вогні вдалині, вогні
І душі дерев в огні.
Підкралася осінь мовчанням,
І дух мандрівний в мені...

              ***
Люблю, Люблю
Та не скажу цих слів частіше,
Ніж коли геть душа зривається з петель…
Люблю Тебе
Високим розумінням тиші
І відстані, і музикою серця хвиль.

              ***
Ні, таких як ми в світі мало...
Щоб до поруху в серці разом!
Щоб життя в унісон співало,
Й дивувалися раз за разом.

Ріка часу – мінлива й грізна,
Котить води свої з камінням...
Та не будуть шляхи в нас різні,
Бо ми злиті в одне проміння.

              ***
Світ прекрасний, бо є в нім любов,
Бо ще є у нім рідні душі.
Хто не вдавсь до цинічних розмов
Про життя, той знайшов – найдорожче.


              ***
Усе брехня, все сон життя і грати
І не важливо, що ти тут робив...
Одна лиш правда є - любов`ю  плата
І те, що з нею ти в собі відкрив.

              ***
              Музi               
Ти прийшла, й приходом освятила
День і працю, натюрморти й клас,
Так звичайно, як вікно відкрила
І впустила сонце у мій час!

Так до неповторності все просто –
І розмова щира, й спадок дня,
Завітавши в мій мистецтва простір,
Ти себе шукала в барвах дня…
               
               

              ***
Така спорідненість твого із моїм серцем –
Як «Місячна соната й спів дощу...

              ***
Ріднішої не буде, як не кинь
Такої, мабуть, і відради й муки
Як ти – моя тривожна далечінь
В буденнім вирі сірості й розпуки.
               
Такого усвідомлення життя,
З його парадоксальністю і грою,
Жорстоким плином миті в небуття
І вартістю душі на мушці зброї.

              ***
Напиши мені, серденько, напиши!
Напиши ще, як ти можеш – від душі.
Ти ж бо знаєш, що без тебе, як без сонця,
Пропаду в щоденнім мареві дощів.

Напиши етюди свята, напиши!
Поламай тривог і сумнівів ножі
У собі й в мені. Я гляну й поцілую
Те, що світлом називаю – біль душі.

Напиши для мого неба, напиши!

              ***
Скапує час нашим щастям в майбутнє,
Кожна краплина у чашу сердець – в незабутнє...

              ***
Напевне люблять не за що
І не чому, а щоб...Щоб були крила.
Щоб був вогонь, було життя,
А не мізерних  днів глуха могила.

              ***
Рука в руку – аж пальці стогнуть,
Очі в очі – аж сохне сльоза!..
Це єднання блискавки ронить,
Це серцями ходить гроза.

              ***
             Деревам
Я так давно не розмовляла з вами –
Ви вже й забули виглядать мене...
               
              ***
Достигає в садку яблунево–вишневе кохання
І чекає на щось невідоме, на диво якесь...
Чи вітри його зірвуть минущості світу осінні,
Чи рука чиясь візьме старанно і в кошик складе.

              ***
Пахне літо трояндовим цвітом
І медовим цілунком ночей.
Небо зоряним батьком привітно,
Сипле щастя з вогнистих очей.

              ***
Такого безпробудного сп`яніння,
Таких високих вимірів буття,
Такого – руці Божої ведіння,
Й оцих шалених хвиль серцебиття...

Не пригадаю, що там – і не знала!
Такого розквіту двох душ, двох правд.
Отак, щоб разом два життя співали!
Без упередження на щастя прав.

              ***
В мені кохання дар
Все глибше проростає
Роскішним деревом журби.
З маленького зерняти
У благодатний грунт.
В тобі ж, сіячу, пал,
Мов жар, мов сон розвіявсь.
Ти вже й не згадуєш про те,
Мовчанням затопивши
Душі моєї бунт.
            
          ***
Душа уже до краю добрідає
Піду шукати спокою в дерев.
Нічого їхні душі вже не крає...
Їх осінь – моя втіха відтепер.
               
          ***
То не осінь в очі заглядала
Сміючись, що літо вже пройшло.
То моє кохання помирало,
А тебе – немов би й не було...
               
          ***
А я повірила в диво –
Що будемо ми щасливі,
А щастя – пісок крізь пальці,
Й любов – недосяжна межа...

Весь час за тобою в тузі.
Так, так, ми з тобою друзі,
Таких – пошукати в світі,
І біль – як невтішна струна.

          ***
Твого на цим світі немає нічого!..
І думка, як істина -  й та не твоя.
Твої помилки лиш на вічній дорозі
І муки, і сльози, твоє лише  «я».
 
               
          ***
Де ти моє диво, з ким твої думки?
Кому зараз рятуєш душу?
У великім серці місце є для всіх,
Але хрест – у кожного власний...

          ***   
І більш нічого...Тільки це безмежжя –
Безкрає море, чайка і дівча.
Мов первісна душа із вод виходить
І в чайці свою долю  зустріча.

          ***
Любить поета, справді, небезпечно...
Поріжетесь об ніж його думок.
Але  красу він зможе бачити й увічнить,
Лиш покохавши, хоч одну з жінок.
                2004