Льву Либолеву
І я наллю. І дзенькну склом об пляшку
(бо більше ні з ким випити мені),
послаблю ремінь, зніму з його пряжку
із зіркою... Було й мені: вві сні
приходили дівчата та годили,
як праведнику гурії… У снах,
мій друже, що — не жах, то надто мило,
і ми до милих повні тих наснаг,
що роблять нас героями... Та нині
у поперек мені засів кілок,
тож я — ніякий, тож лежу на спині,
ото ж мені уже не до дівок!..
Хіба — вино?.. до його я спроможний,
та більше поважаю коньячок,
як гроші є... Ан, випити — не можна,
бо жінка підсідає під бочок
і почина запитувать про гроші
(ох, де ж їх брати?...), так що, загалом,
і випив би, і є дівки — хороші,
та, бач, фінанси кажуть, що — облом...
Тому як спухну, то не від спиртного,
а з того, що без хліба: бо у нас —
імперія!.. А так — живу, нічого:
не стане хліба — перейду на газ...
...Що — діти? Звісно, виросли. На волі.
Без батькового тиску... Так собі:
ні в ремеслі не порають, ні в полі,
хіба що тільки грають на губі...
Я — випив би, та щось не п'ється, друже,
нема снаги... Отож я днем одним
живу собі. А що живу — не дуже,
то — лихо з ним, мій друже... Лихо з ним...
21 ноября 2013 г.
19:34(Мск)