Cьгодні з ранку дощ й холодне небо
дивиться в анфас, пусти мене до себе
як в перший раз, той самий...
залИшився лиш час, і він проходить
тихо, як убивця, крізь нас
скінчиться дощ й все зникне,
й з першим промінням
ця пекуча боль нарешті стихне,
посміхнуся я,
обаз твій, як мара відлетить
вже майже не болить
та я не хочу більше чути твоїх слів,
аромат зів'ялих квітів ще стоїть
в кімнаті,
подих твій ще чую
десь в мережі снів...
І я шукаю, відгадаю,
ти ж казав мені...
відпускаю і тікаю від себе
до когось в ночі...
й ще один ковток зігріє,
благаю,
допоможи
мені...