У вічності туманній, в безкрайності буття,
Залишившись один, а може й сам був
І розуміючи – весни не буде вороття,
Зелений лист на дереві життя бентежив простір.
Проміння сонячне не змарило красу,
Він жив у тіні дерева земного.
Не мав і вітер влади збить росу,
Ні доброго він не жадав, ні злого.
Він жив та існував лише тому,
Бо на сусіднім дереві листочок-
Такий, як він і теж лише йому-
Від долі цілого шматочок.
Я вірую, що прийде волі час,
Заграють сурми перемоги бою,
Здолаєм дерево і поєднає нас
Кохання в вічності з тобою.
Я не жадаю памяті про нас,
Дерева всохнуть, сльози теж волога.
Їх сутність зараз, їх володар час,
Ми ж Вічність – Ми тайнопис Бога.
У місячному сяйві, десь за небокрай
Летіло листя…