Знесилена та зморена красою,
Похмура, ще й під супрвід вітрів
Пішла, намилувавшися собою,
Моя остання осінь в вир віків.
Я споглядаю зиму у віконце
Зарозумілу, відчайдушну суть.
Тепер вона господарка і навіть сонце
Вже не зігріє кров – вона не ртуть.
Вже не бентежить подихом кохання,
Не гріє серце келихом вина.
Я подумки та й в сутності вигнання,
Не допоможе вже мені й вона.
Вона – це віра, поклик у майбутнє,
Якого я зрікаюсь та піду.
Бажання жити та рости відсутнє,
Я втратив голос та змінив ходу.
…і ось помер – лише для того,
Щоб відродитись, здатним жити.