А люди - то найгірші в світі судді:
Ніколи не зігріють, не пробачать.
Згубивши совість в неперервних буднях,
Вони забули, хто ж вони насправді.
Вони сміються з тих, хто тихо плаче,
І б'ють лежачих, йдуть сестра на брата…
Та в цьому світі, де чужі сусіди
Гарчать, як неприкаяні собаки,
Де гнів і злість ідуть за нами слідом,
А сльози на очах лише від горя,
Є ті, у кого в серці квітнуть маки,
Душа у кого чиста і прозора.
… І от вона, красива і щаслива,
Щодня дивилась крізь вікно на місто,
Немов дитина, щиро так раділа
Весняному промінню і теплу.
Життя її наповнювалось змістом,
І сонце пробивалось крізь імлу.
І їй здавалось, що малий хлопчина,
І сивий дід в смішному капелюсі,
І дівчинка з зеленими очима
Всміхаючись, махають їй рукою,
А з ними - місто в неперервнім русі
Спинилося, шукаючи спокою.
Молочна пелена з очей упала.
Весь білий світ був наче на долоні.
Вона сміялась, тішилась, гукала
Та ніжилась під сонячним промінням…
А перехожі йшли собі поволі,
І хтось лише промовив: "Божевільна..."
...Йшов сивий дощ. Все місто посіріло
І стало сивим, наче її очі.
Та лиш вона, красива і щаслива,
Так само все дивилась у вікно.
В її душі, тендітній і жіночій,
Ще й досі літо сонячне цвіло.
Вона дивилась впевнено в майбутнє,
Трималась гордо і завжди всміхалась.
Немов голубка, віра гріла груди,
Щоб серце не стомилось, не спинилось…
І так вона ніколи й не дізналась,
Що люди - то найгірші в світі судді.